«Скажіть мамі, що борг я повернула. А прощення вона не там шукає...»

–...Ти ж розумієш? – сказала Галя доньці, – якщо постане питання вибору, я зроблю його не на твою користь. Тобі скільки? Чотирнадцять? Через три роки закінчиш школу і повієшся у доросле життя. А я? Зі стінами розмовляти залишусь? Оце вже ні. Я житиму з В’ячеславом, хай як ти до нього ставишся.

Дівчинка ковтала сльози і ще щось намагалась довести мамі, але та вже не слухала. Для неї всі оці доньчині слова і почуття були не важливими і не зачіпали жодної струни душі. Вона вже давно зробила вибір на користь чоловіка. А донька? Підросте і все зрозуміє. А якщо ні? Ну що ж, усім любою не будеш.

– Ось, – вручила доньці на її вісімнадцятиріччя конверт і величезну сумку. – От тут тобі на старт. Що хочеш роби з ними: витрать, прогуляй, викинь. Але більше ні копієчки від мене не отримаєш. Цей дім тобі дав усе, що мав. Далі вже сама. Не маленька.

Дівчина тоді склала свої речі у ту картату торбину і пішла, не озираючись...

А Галя з В’ячеславом на заробітки подались. Років із десять були в Італії. Розбудували свій дім і відклали чималу суму «на старість». Вирішили придбати квартиру у столиці, аби здавати і не думати, будучи сивими, про те, щоб рахувати копійки з пенсії. Уже й приглянули собі яку братимуть, як відчула себе Галя зле.

 Діагноз був невтішним. Можливо, пів року Галя ще на цьому світі і затримається, але і це лиш за умови, що пройде усі курси лікування, потрібні у таких випадках.

– Ні і ще раз ні, – сказав В’ячеслав тоді у кабінеті. – Якщо надії немає, то навіщо все це. Звідки брати на те тисячі? Ми додому поїдемо. У кожного свій вік, якось воно буде.

«Якось» і було. Переселив дружину одразу в літню кухню.

Я тут до чого? І не чоловік їй, просто жили разом трохи. Чого я маю гроші давати? Їх у мене немає. Так і в неї ж дочка є. До неї ідіть. Я яким боком?

– Я тут умови забезпечив, – показував єдиній подрузі Галини, як зробив на шести квадратах і спальню, і вбиральню, і кухню. – А що їй ще потрібно? Та й навіщо вже?

Галина ж не пручалась. Узагалі на нього не дивилась. Мовчала, стала, мов велика лялька: ходить, їсть, відповідає односкладово і дивиться на світ великими скляними очима.

– Ніно, – телефонує подруга Галини до її доньки, коли матері геть кепсько стало. – Не знаю, що там між вами було, та й не треба воно мені. Твоя мама… Вона ще тут, ще розуміє все. Може, ти приїдеш? Вона ж про тебе лиш говорить. Інколи, якщо починає заговорюватись, мене твоїм ім’ям називає. Усе прощення просить. Приїдь, Ніно. Це ж мама твоя…

Донька ні слова не сказала. Лиш наступного дня листоноша приніс до будинку Галининої подруги переказ – вісім тисяч гривень від доньки Галі. «Якщо мама ще при тямі, вона зрозуміє, що то за гроші. Скажіть, що я борг повернула. А прощення вона не там шукає. Викличте їй священника, а від мене вона його не отримає». Оце і все.

Галини не стало за три місяці. Мов свічечка розтанула, змінилась до невпізнання.

– А я що, – зам’явся В’ячеслав, коли прийшла пора готуватись до того, аби провести Галю в останню путь. – Я тут до чого? І не чоловік їй, просто жили разом трохи. Чого я маю гроші давати? Їх у мене немає. Так і в неї ж дочка є. До неї ідіть. Я яким боком?

В останню путь Галю проводжали за кошти громади. Навіть обіду не робили, бо просто ніхто того оплачувати не став...

Кажуть, за все у житті доведеться розплачуватись. Дійде черга і до В’ячеслава, напевне. А зараз він придбав квартиру у столиці на зароблені разом із Галиною гроші. У нього вже й дама з’явилась.

А Галя? Про неї нагадують лише сині очі її онука. Хлопчика, якого вона ніколи не бачила і знати про появу якого ніколи не хотіла. Заросло і місце її останнього спочинку. Навіть таблички немає. Був горбочок, так і той з часом зник…

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також у нас: «Зеленський отримав престижну світову премію​».