Пообіцяй, що..., або Невигадана історія

Марина поглянула на незнайомця. Статний парубок років двадцяти п’яти. Ні. Вона його не знала. Не був він схожий ні на кого з її знайомих.

– Ви помилились, – мовила тихо. – Та й немає у мене знайомих у Кишиневі. Навіть рідні не маю тут, – додала і хотіла було відійти, але чоловік узяв її руки в свої і зазирнув у вічі.

– Я отой маленький хлопчик. Моя мама двірником працювала. Тепер пам’ятаєте? Ви мені ще робота подарували… і одяг. Не повірите, але ота іграшка в мене досі є. Стоїть у кімнаті навпроти ліжка. Прокидаюсь, дивлюсь і знаю, що світ не безнадійний. Ви у нас зупинитесь? – запитав. – Мама буде щаслива вас побачити.

Маринка вперше за весь час заплакала. Вона не впізнала чоловіка, що стояв навпроти, але пам’ятала той випадок і отого робота, якого подарувала маленькому хлопчику, що у свої п’ять допомагав мамі на рівні дорослого.

Їй тоді було двадцять два. Тато, успішний бізнесмен, саме влаштував її в одну зі своїх рекламних агенцій. Марина з дитинства була творчою особистістю, тому робота сподобалась. Ба більше – перший же проєкт виявився дуже успішним.

Того дня дівчина отримала першу премію. Йшла щасливо, щось собі під ніс наспівуючи. Щойно домовилася з подругами про похід у ресторан. Ну а що? Першу зарплатню потрібно витратити на веселощі. Так усі кажуть. Правда, гуляти доведеться довго, адже сума пристойна.

Просто, коли зможеш, допоможеш тому, хто буде потребувати.

Біля одного з магазинів, що був неподалік її дому, зупинилась. Там стояв малюк років п’яти. Він просив маму придбати йому на сьогоднішній день народження величезного робота, що був виставлений у вітрині, а та плакала і говорила, що зараз не може. Пропонувала йому дешевшу іграшку. Дитина, схлипуючи, погодилась.

Маринка, не роздумуючи, зайшла в магазин і, кинувши кілька купюр на стіл продавця, попросила дати отого робота і ще кілька недешевих машинок.

– Ось, – вручила іграшки враженому малому, – це тобі, мій хороший.

Мама дитини намагалась повернути отримане, казала, що їй незручно і що так не можна.

– Послухай, – присіла Маринка біля хлопчика. – Давай так: ти мені дещо пообіцяєш. Коли ти виростеш великим і мужнім чоловіком, то обов’язково допомагатимеш усім, кому тільки зможеш. Оце і буде твоя подяка мені.

Маринка пішла б далі, забувши про те, що відбулось, але звернула увагу на маму хлопчика: старенький, але чистий одяг. Видно було, що живуть небагато. Але вразило Марину не це – очі молодої жінки: виморені і якісь порожні, чи що.

Розговорились. Олександра, так представилась мама хлопчика, приїхала до столиці України на навчання із Кишинева. На другому курсі медичного університету зрозуміла, що при надії. Татко малого одразу зник, попросивши навіть не згадувати про нього.

– Узяла я академічну відпустку і влаштувалась двірником. А що робити? Вдома мене ніхто не чекав. Мами моєї давно не стало, а тато жив з іншою жінкою, яка мене терпіти не могла. От так і живемо ми з Богданом. Він у мене найперший помічник. Все разом робимо.

На другому курсі медичного університету зрозуміла, що при надії. Татко малого одразу зник, попросивши навіть не згадувати про нього.

Марина була вражена. По-перше, тим, що ніколи уваги на Олександру не звертала. Бачила її щодня, але не помічала. Не раз зустрічала і її сина, який мамі допомагав. Була настільки зайнята собою, своїм життям, що все інше здавалось ніби декорацією до її особистого, Марининого всесвіту.

Уже ввечері Маринка точно знала, що робитиме. Знайшла комірчину, в якій жила Олександра з сином:

– Ось, – дала ключі від однокімнатної квартири, в якій жила колись її бабуся, – ти житимеш у моїй квартирі, – і вручила враженій жінці усі свої заощадження. – Тут тобі вистачить на те, аби закінчити інститут. Не переймайся, я ніколи не бідувала.

Читайте також: Як кохання волинян потрапило на сторінки Книги рекордів України

Коли Олександра намагалася щось там заперечити, Марина лиш повторила те, що сказала її синові вдень:

– Просто, коли зможеш, допоможеш тому, хто буде потребувати.

...Двадцять років минуло. Від котеджу Маринки, який стояв під Києвом, нічого не залишилось. Вона, як і тисячі українців, у чому була втікала з-під обстрілів світ за очі.

У невеликій квартирі на околиці Кишинева за столом сиділи дві заплакані жінки. Вони вже й не думали, що колись їх зведе доля. Олександра – хірург у місцевій лікарні. Її син також медик – травматолог. Обоє вони – одні з тих волонтерів, які щодня приїжджають до українського кордону і роблять усе, аби допомогти біженцям з України.

А на полиці у кімнаті Богдана, якраз навпроти його ліжка – робот. Послання з минулого від однієї доброї жінки:

– Колись ти виростеш великим і мужнім. Пообіцяй, що допомагатимеш тим, хто того потребуватиме, – сказала вона тоді.

Анна КОРОЛЬОВА