Подружжя і в молоді роки любило подорожувати, і тоді, коли «літа на зиму повернули».
Як кохання волинян потрапило на сторінки Книги рекордів України
Сентиментальний сюжет Престижного диплома удостоївся лучанин Євген Філіпчук. Чоловік дослідив, що під час свого студентства він і його майбутня дружина Ольга написали впродовж одного навчального року 142 листи: в них на 427 аркушах зі шкільного зошита 781 раз трапляється слово «любов»!
«Ми з дружиною тільки на Говерлу піднімалися чотири рази!»
Погодьтеся, не кожне подружжя все життя зберігає переписку з юності, а тим більше – досліджує її. Тож домовляюся про зустріч із чоловіком, з умовою, що буде вона в його оселі: де ще можна відчути ту атмосферу, якою наповнювали її двоє люблячих сердець, що були разом у радості й горі майже 60 літ – аж «поки смерть не розлучила»!
Господар запропонував насамперед невеличку екскурсію квартирою, ніби вгадавши, що мені хочеться побачити окремі детальки і зрозуміти, яким було життя Філіпчуків – чим вони дорожили, що цінували? Тут усе так, судячи з почутого, як було при дружині. Зокрема, багато книг і фотознімків і з молодості, і вже із зрілих літ, коли виростили дочок, дочекалися внуків. Окремі світлини свідчать, що подружжя багато подорожувало.
Двоє люблячих сердець були разом у радості й горі майже 60 літ – аж «поки смерть не розлучила»!
– Ми з дружиною, – каже Євген Олександрович, – чимало вершин підкорили – тільки чотири рази піднімалися на Говерлу! А ось у Книгу рекордів України я вже без моєї коханої прокладав дорогу.
Чоловік показує і диплом (церемонія нагородження відбувалася в Луцькому НТУ, де до виходу на пенсію понад 20 років Євген Олександрович передавав свої знання студентам), і тих «винуватців» події, про яку дізналася вся Україна. З дозволу нашого героя, власне, за його вибором, читаю один із листів, у якому студент Євген Філіпчук розмірковує про свою любов до майбутньої дружини, про те, що важить вона для нього і як він нею дорожить. До речі, переписувалися молоді люди російською мовою, бо ж жили на той час у Нововолинську, куди з’їхався люд з усього Союзу на будівництво шахт, а навчався хлопець у Харкові, в технічному виші, де тоді, мабуть, мало було чути українську. Тож цитую мовою оригіналу: «Я раньше боялся, что в тебя кто-то влюбится. А теперь думаю так: что из того, что какой-то парень обратит на тебя внимание – ты ведь любишь меня! Это же так? И если это настоящая любовь, то ты всегда сумеешь постоять за нее. И грош цена, если чувства не настоящие – за них и переживать нечего. Как поется в песне: «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло»... Нужно суметь остаться честным, верным своей любви. В наши годы это не так-то просто, ведь мы молодые люди. И если до сих пор я был верен тебе, то горжусь этим и повторяю, что люблю тебя...».
Євген Олександрович не раз повертався до того наболілого, що його дружина відійшла на небеса.
– Уже майже три роки я живу без своєї коханої Олечки, – говорив, пригадуючи той останній її день. – Я, як це було завжди, вранці перший встав, заварив чай, зробив бутерброди, покликав дружину на сніданок. Аж тут чую: «Женя!.. Йди сюди!». Бригада «швидкої» прибула за дев’ять хвилин, але реанімувати дружину вже не змогла. Серце зупинилося. Буквально у мене на руках Оля померла...
«Де познайомилися? Звичайно ж, на танцювальному майданчику»
Євген Філіпчук жив із батьками на Красному в Луцьку (сюди родина була вивезена з-за Бугу). Закінчив у 1955-му школу №2 обласного центру. Вступав у Львівський лісотехнічний інститут, але «недобрав пів бала». Куди далі? Питання це вирішилося без проблем: оскільки на той час старший його брат Іван уже працював у Нововолинську на першій шахті, то батьки спрямували і його туди.
– Там ми й зустрілися із майбутньою дружиною, – розповідає Євген Олександрович. – Оля – з Дольська, що на Турійщині. Після школи шукала роботу й теж подалася в молоде місто, яке на той час якраз розбудовувалося.
Бригада «швидкої» прибула за дев’ять хвилин, але реанімувати дружину вже не змогла. Серце зупинилося. Буквально у мене на руках Оля померла...
Де познайомилися? Звичайно ж, на танцювальному майданчику, як пригадує чоловік. Коли від’їжджав на третій курс, то вони з Олею, яка працювала й навчалася на вечірньому відділенні гірничо-будівельного технікуму, домовилися, що будуть листуватися. Отак ми й підійшли до того року, коли й були написані ті 102 листи з рекордною кількістю слів «люблю».
– Я старався скористатися кожною нагодою, аби побувати в Нововолинську й зустрітися з Олею, – каже Євген Олександрович. – Тож і розлуки мали, і побачень було багато. Як тепер дослідив, в 1960–1961 роках лише
223 дні не бачилися. І за цей час написали одне одному, як порахував, 102 листи. Було б іще більше – я декілька, судячи по числах і змісту, не зберіг – воно й зрозуміло, бо ж це життя в інститутському гуртожитку.
У цих посланнях, як дослідив тепер чоловік, і є той рекорд – 781 раз трапляється слово «люблю» в різних його варіаціях. Про освідчення (яким воно було?) не треба уже питати, бо воно – у кожному листі. Весілля Філіпчуки відгуляли, коли наречений закінчив четвертий курс. Це було 9 липня 1961-го. А у вересні він поїхав на навчання. Ольга тим часом проходила школу невісточки, оскільки жила із свекрами. Коли вже з дипломом він повернувся у Нововолинськ, то невдовзі молода сім’я одержала квартиру. У шахтарському місті народилися дві донечки Філіпчуків. І, до речі, подружжя мало ще чимало розлук, оскільки чоловік вчився три роки в аспірантурі в Москві. Й тоді листів зо дві сотні написали одне одному, але це, як мовиться, інша історія...
«А ось за дослідження листів я взявся вже тоді, як не стало моєї Олечки»
У 1976-му почався луцький період у житті подружжя. У цьому році Євген Олександрович, котрий якийсь час працював у Нововолинському відділенні Луцької філії Львівської політехніки, одержав посаду у виші обласного центру – нині Луцькому НТУ. Листи кочували з ними з квартири на квартиру.
Ніч була без сну: я відібрав листи шістдесятирічної давності і читав до ранку...
– А ось за дослідження їх я узявся вже тоді, як не стало дружини. З ними кохана немовби повернулася до мене, – каже чоловік. – Це якась містика – одного разу, десь через рік після смерті Олі, вона мені наснилася. Я почув її слова: «Шукай листи». Наступного дня, знаючи, що десь та наша коробка захована в квартирі на антресолях, натрапив на цю реліквію. Ніч була без сну: я відібрав листи шістдесятирічної давності і читав до ранку...
Ну а що було потім, ми вже знаємо. У нашого героя виникла ідея дослідити листи і вийти на національний проєкт «Книга рекордів України» за сприяння його експерта Віталія Іваницького. Задум був успішним. До речі, це ще не все. Власне, то тільки перший крок у планах Євгена Філіпчука. Нині він працює над книгою «Нехай розкажуть листи». У цьому виданні, як сказав чоловік, уривки з написаного ним і дружиною в юності будуть «зшиті» спогадами про найцікавіші моменти з їхнього життя. Хочеться йому, щоб і онуки, правнуки прочитали про велике кохання своїх дідуся й бабусі.
Читайте також: Нехай розкажуть онукам про весілля в час війни
