«Відчуття зґвалтованості», – художник розповів про місяць життя в окупації поблизу Білорусі

Така ж доля спіткала родину українського художника Андрія Черниша, що мешкає у селищі Седнів Чернігівської області.

Про те, як місяць довелося жити в окупації, митець ексклюзивно розповів сайту 24 каналу.

Селище Чернігівської області, яке розташоване за 40 кілометрів від кордону з Білоруссю. Його давня історія розпочалася ще в 1068 році. Змальовувати історичні та архітектурні пам'ятки Чернігівщини сюди двічі приїжджав і Тарас Шевченко.

Історія цього села пам'ятає і чорні сторінки – Голодомор 1932-1933 років. Седнів – один із 13-ти населених пунктів Чернігівського району, які були занесені на так звану чорну дошку. А відтак пережив психози на ґрунті глибокого голодування, замахи на людоїдство, масові смерті від інфекційних хвороб та голодного шоку.

Основна група загиблих – діти до 15 років. Загалом під час організованого радянською владою Голодомору померло щонайменше 145 жителів селища.

Не менш сумною в історії стане сторінка окупації російською армією. Андрій Черниш – художник, який разом з дружиною Світланою прожив місяць під окупацією. Він розповів, що саме готувався до виставки у Чернігові. Однак, приміщення, де вона мала відбутися, – зруйноване.

У будинку, де проживає подружжя, досі закриті вщент вікна. Чоловік просить не вмикати ввечері світло на вулиці й та показує горище, де до початку повномасштабної війни писалися картини.

«Поставив біле полотно 22 лютого і це воно вже другий місяць стоїть. Думав, що зараз палітру поміняю, щоб вона була більш яскравих кольорів. Весна ж на носі. Думав щось таке написати. А 24 лютого ввечері зайшли орки. І так біле полотно й стоїть. Поки що ідей не виникло, крім того, щоб замалювати все у чорний колір», – розповів чоловік.

Він показав стілець та куточок в хаті, який називає «переговорним пунктом», адже це було єдиним місцем, де ловив зв'язок.

Заходили всі сусіди. Тут ми дзвонили, біля цих образів. Вони намолені ще моїми прадідами та прабабою. Це Почаївська Лавра, і коли невірні нападали туди, то Божа Матір закривала людей. Коли окупанти розстріляли наші вишки, то в нас зв'язок пропав. Тут у нас занавіс ще є. Це не просто так. Ми закривалися, бо там сиділи снайпери. І вони нас не бачили, – пригадав він.

Чоловік показав картини своїх покійних родичів – бабусі Насті та дядька Михайла, який «був з наших хлопців із Західної України». Тому картина називається: «Дядько Михайло ще той вояка».
 

Війну малювати художнику поки не хочеться. Каже, що завжди намагався писати картини, які викликали б позитивний настрій в людей.

Вночі три години техніка їхала. Потім вони стали. Ми нарахували 500 одиниць. Це по всіх вуличках вони позаїжджали та поховалися на ночівлю наче. Стали між будинками, щоб наші не стріляли, не чіпали їх. І повітря так гуло. Я вийшов, а ніч така чорна-чорна. Ліхтарі всі в один момент повиключали на вулицях, – сказав він.

Черниш зауважив, що таких ночей не пам'ятає, – і небо було чорне і земля. «Кажуть, що очі звикнуть і ти побачиш щось навіть у темряві, а тут нічого не було видно. І це єдина картина перед очима – «Чорна Седнівська ніч».

Чоловік порівняв окупацію з відчуттям зґвалтованості, коли «абсолютно неприємно, все всередині болить і ти нічого не можеш зробити».

Я не міг уявити, що таке може бути. Вони гуділи-гуділи, а потім раз – і все замовкло, і тиша така. А потім вони почали з'їжджатися по різних селах, розвідали дороги, різні стежки. Але 500 одиниць техніки стояло 24 лютого ввечері у нас у три ряди, – наголосив мешканець селища Седнів.

Седнів / Фото Аліни Туришин, 24 канал
 

Люди, які живуть у центрі села, прокидалися, а у них під вікнами – російські окупанти. Квіти на вікнах, а за ними – за пів метра стояли танки, дула яких дивились прямо у вікно.

Чоловік порівняв окупацію з відчуттям зґвалтованості, коли «абсолютно неприємно, все всередині болить і ти нічого не можеш зробити».

Вони стали, почали стріляти, ці снаряди від нас летять. І ми знаємо, що вони летять у Чернігів, а ти нічого не можеш зробити. Не в прямому сенсі, як ґвалтували в Іванівці та Ягідному. – додав він.

Відчуття безсилля, коли окупанти стріляють з твого боку, а все летить на людей.

«За себе вже не було страшно, а страшно було за тих, хто там, куди летіло», – підсумував Андрій Черниш.

 Читайте також: «Коли під час обстрілу Емма почала сильно плакати, військовий узяв її на руки» (Відео)