Харків’яни Данило, Валерій і Юлія Гембатюки назавжди запам’ятають тепло батьківської хати в Печихвостах начальниці відділення поштового зв’язку Горохів 1 Раїси Іванюк (друга справа).
Вирвавшись із пекла у Харкові, знайшли на Волині нову родину
Юлія, Валерій і їхній син Данило Гембатюки покинули його на 25 день обстрілів. До останнього тішили себе надією, що ворог ось-ось перестане руйнувати їхнє красиве місто. Під час чергових обстрілів один снаряд із смертоносного «Граду» вцілив у перший та другий поверхи сусідньої висотки, інший перелетів через їхній будинок, а третій розірвався під вікном…
У Печихвостах на Горохівщині новою оселею для вимушених переселенців став отчий дім начальниці поштового відділення Горохів 1 Луцького району Раїси Іванюк. Батьки пані Раїси, які виростили семеро дітей, свого часу збудували його на горбочку у гарній місцині — довкола поле, ліс. Проте східняки спершу були настільки налякані пережитим, що сприймали його лише як місце, де не стріляють і не бомблять. Але вже наступного дня вони плакали від щастя, що потрапили саме в це село. Його жителів тепер називають неймовірними людьми
Обоє завжди мріяли жити в першій столиці України
24 лютого Харків був у мирній дрімоті. Коли місто здригнулося від вибухів, Юля й Данило ще спали, а Валерій о п’ятій ранку звично збирався на роботу на «Нову пошту».
– У напрямку Чугуєва ми побачили в небі «гриби» від вибухів. Їх було п’ять чи сім і ми зрозуміли, що почалася війна й що рашисти обстрілюють Чугуївський аеродром, — із невимовною гіркотою Юлія пригадувала тривожні хвилини того дня.
Ввечері ракети полетіли на Салтівський житловий масив. Ворог по-звірячому обстрілював мікрорайони «Сонячний» та «Обрій». Від бомбардувань усі троє найчастіше ховалися у ванній кімнаті, дотримуючись «правил двох стін»: тулилися до тієї, що є опорною.
Подружжя не могло стримати сліз, споглядаючи, як нелюди знищують Харків. Обоє хотіли жити в цьому місті ще з юності, тому й переїхали з селища міського типу Фащівка Перевальського району на Луганщині. І Харків прийняв луганчан: дав їм роботу, затишну оселю і найдорожчого Данилка.
Посмутніли, коли розповідали про батьків. Їхні мами й Валерин вітчим залишилися в так званій ЛНР. Кажуть, що лише Бог знає, коли зустрінуться з ними.
Навіть зраділи, що їдуть у глибинку
…Щодня небезпека ставала все більшою. Скрута відчувалася з харчами, а відстань між орками і мікрорайоном, в якому знаходиться будинок Гембатюків, звузилася до чотирьох кілометрів.
Лякав своїм мовчанням від стресу син, і Юлія, яка до війни працювала помічником менеджера в супермаркеті, стала обдзвонювати постачальників із відносно спокійних територій і просити в них прихистку. Першою відгукнулася лучанка Зоряна Трофимчук, родичі якої живуть у Горохові, а дні, в які Гембатюки вибиралися з Харкова, збіглися з тими, коли Раїса Іванюк шукала тих, кому бодай на деякий час стане рідною батьківська хата.
Після перемоги Гембатюки мріють відбудовувати рідне місто. Розмовлятимуть у ньому вже українською мовою.
– Зоряна відразу сказала, що їхати потрібно в глибинку, але тоді нам це було байдуже. Мріяли лише про те, щоб не стріляли, не бомбили, — пані Юлія вдячно поглянула на печихвостівців, а до Раїси Іванюк горнулася, наче до сестри. Казала, що завдяки їй у її сім’ї тепер є дім і велика родина на Волині — усе село Печихвости.
Відвідати Гембатюків на новому обійсті саме прийшли найближчі сусіди Світлана і Дмитро Терновики, і в ошатній сільській хаті стало наче тепліше і світліше від людської доброти. Загалом, день не минає, щоб хтось із місцевих не ступив на поріг, друзями стали господині з хат неподалік Марія Кондратюк і Мирослава Войцішук. Коли мешканці села дізналися про приїзд вимушених переселенців, ділилися усім – одягом, харчами, а головне – непохитною вірою, що все буде добре.
Світлана Орестівна і Дмитро Савович Терновики навіть привели в двір свого охоронця – симпатичну собаку на кличку Лайка. Вона теж з першої хвилини відчула доброту цих людей і тепер лащиться до них, вважаючи господарями.
«Нехай орки заздрять. Вони ніколи не житимуть у такій країні, як наша»
Найбільше Гембатюки говорили про Харків, який обожнюють, і про Україну з її добрими й щирими людьми. Казали, що їм дуже комфортно на Волині. Навіть Данило, який після приїзду від пережитого обстрілами стресу кілька днів не розмовляв, уже має на Горохівщині друзів-ровесників. Вони пишуть йому в соціальних мережах, запрошують додому на юнацькі вечірки. Вчителі Печихвостівського ліцею, де хлопець навчається, на чолі з його директоркою Лесею Ткачук, фахові, тож у Харків Данило повернеться з гарними враженнями і з хорошими знаннями.
Після перемоги Гембатюки мріють відбудовувати рідне місто. Розмовлятимуть у ньому вже українською мовою. Не тому, що вивчили її в Печихвостах на Волині. Говорять нею тепер постійно, бо зреклися російської, якою до війни спілкувалися, з ненависті до ворога.
Юлія, Валерій і Данило Гембатюки уже запросили нас на гостини в Харків після перемоги.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
Читайте також у нас: «Як на Волині переселенці влаштувалися лікарями».
