«Я так тебе люблю, що аж серце болить»

«Коли його вперше забрали, мені наснилась дорога, якою Василь іде і не озирається»

Василь Стус та Валентина Попелюх познайомилися у Києві. Через політичну позицію Стуса КДБ пропонувало батькові дівчини вигадати причину, щоб шлюб не склався, але чоловік на таке не погодився. Василь та Валентина розписалися 10 грудня 1965 року. За рік у них народився син Дмитро. У 1972 році Стуса було заарештовано за «систематичне виготовлення та розповсюдження документів, що ганьблять радянський державний і суспільний устрій», і засуджено до п’яти років ув’язнення в таборі суворого режиму та трьох років заслання. У 1980-му Стус отримав свій другий термін — ​десять років таборів та п’ять — ​заслання. Поет помер у таборі особливо суворого режиму у Пермській області 4 вересня 1985 року. 19 листопада 1989-го тіло його перепоховали на Байковому кладовищі в Києві. Вшанувати поета прийшло 100 тисяч людей. А у 1991 році, вже в незалежній Україні, Василь Стус був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка, у 2005-му — ​звання Героя України.

 Сама Валентина Попелюх називала себе «не публічною особою». І це — ​жінка, якій поет хотів кинути до ніг усі квіти землі! Якій писав із таборів: «Я так тебе люблю, що аж серце болить». В інтерв’ю, яке Валентина Василівна дала одному з інтернет-видань з нагоди 70-річчя чоловіка, вона розповіла про романтичну історію їхнього знайомства: «Це було в метро. Раптом хтось — ​раз! — ​опустив руку на моє плече і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже й забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся — ​ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді в Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — ​стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, в гуртожитку. Приїхав навчатися в аспірантурі. Раніше не зустрічалися…».

…І якщо є Бог, хочу тебе більше любити після смерті.

А ось про те, чому саме за нею він пішов, задумалася лише через багато літ: «Мабуть, на це була Божа воля. А тоді так мало було часу, щоб поговорити, осмислити… Жили, як у колесі: справи, клопоти, хвилювання. У Василя то роботи нема, то є; люди приходять, а тут Дмитрик маленький, хворобливенький був… А потім раптом — ​ґрати. Сни були дивні. Тоді я не розпізнавала, тепер, думаю, — ​віщі. Можливо, якби прислухалась, можна було б щось змінити. Наприклад, коли його вперше забрали, мені наснилась дорога, якою Василь іде і не озирається. Я дивлюся йому вслід… У цю хату він уже не повернувся… За словами жінки, ті роки пережила, як уві сні. Як його не стало — ​наче світ змінився. Одразу прийшла самотність…»

«Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою»

«Ми з Тобою, Валю, вже в історії — ​тож будьмо гідні місії своєї. Я — ​як непокірний протестант проти зла, Ти — ​як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти — ​молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою», — ​слова поета із одного з листів дружині. У 1973 році до дня народження Валентини чоловік написав їй з ув’язнення вірш із фрагментів текстів улюбленого Рільке:

«Я люблю так глибоко, так високо, так неосяжно,

як (наскільки) моя душа сліпо багата,

коли вона своє буття відчуває і вічність.

…І якщо є Бог,

хочу тебе більше любити після смерті».

А ще в 1973–1974-му Василь Стус писав: «Валю, деякі знайомі думають, що я в розпачі. Ні. Просто я відчув, що є щось більше за мене, більше за моє уявлення можливого. А за межами можливого немає ні радості, ні розпачу, бо там діє інша система, якої не хочеться називати…», «Ти це знаєш — ​ніхто не владен переступати нашого індивідуального храму болю і радити, як годиться страждати. Кожен страждає по-своєму і борони його, Боже, від думки, як він це робить…», «І я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля — ​прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість…».

 Через 37 літ вони зустрілися на небесах. І Василь Семенович, напевно, нарешті взяв її за підборіддя — ​ніжно, тепло, віддано — ​так, як кохав її за життя.

… Зараз можна поміркувати, що доля Василя Стуса, а значить і його коханої дружини Валентини, могла б скластися інакше, якби у 1980-му, коли поет був вдруге заарештований й одержав суворий вирок — ​десять років таборів і п’ять — ​заслання, у нього був адвокат, котрий справді б захищав підсудного. Тим часом, як ми знаємо, його адвокатом був призначений Віктор Медведчук. Відомий письменник, правозахисник, уродженець Волині Євген Сверстюк з приводу цього писав: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від нього». Він намагався самостійно здійснити свій захист. За це Стуса вивели із залу й вирок зачитали без нього.

Шкода, що його вдова буквально декілька тижнів не дожила до того дня, коли Служба безпеки України затримала Віктора Медведчука. Крім тих злочинів, які йому інкримінуватимуть як державному зраднику, є й ще один: ця людина причетна до того, що був погублений Поет.

За матеріалами slovoprosvity.org, ukrainki.сom.ua.

Марина ЛУГОВА

Читайте також: Як кохання волинян потрапило на сторінки Книги рекордів України.