Як у «Рукавичці»: бабуся прийняла в своїй хаті 5 родин переселенців

Чужої біди не буває

Жінка жила в Києві, а коли столицю почали бомбардувати, вирішила, як і сотні тисяч українців, тимчасово евакуюватися в рідне село. Її мама мешкає на Львівщині у трикімнатній хаті. Запросила подругу Олю з 6–річним синочком Ромчиком.

А потім Уляна з мамою стали кликати до себе вимушених переселенок із дітьми, які були змушені полишити домівки в окупованих селах та містечках Київщини. Зараз у хаті живуть вже п’ять родин — 11 діток і 7 дорослих. Жінки кажуть: якби Уляна не прихистила, не знають, що було б з ними усіма.

 І хоч хата невеличка, місця вистачило всім. Малеча спить на ліжках, розкладних кріслах, дорослі та старші діти — здебільшого на підлозі. Коли вимушені переселенці написали в місцеву групу в соціальній мережі, що треба ще дитяче ліжечко, вже протягом пів години одна з небайдужих жінок його принесла. Сусіди підтримують тими продуктами, які мають, — молоком, сиром, сметаною, яйцями, картоплею та іншими овочами. Приносять і дитячі речі.

«Мы вам шишек в лесу насобираем и наварим»

Спілкуючись із журналістами та згадуючи, як вирвались з пекла, жінки не стримують сліз. Адже їхні чоловіки залишилися боронити рідний край, а от їм із дітьми дивом вдалося вибратися.

Одна з переселенок, пані Вікторія, розповіла, що втекла з дворічною донькою та шестирічним синочком з окупованого містечка на Київщині. Три дні з дітьми пробиралися лісами й полями до території, контрольованої українськими захисниками. До того 21 день родина ховалася в підвалі. А щоб вижити, прийняли найскладніше рішення — чим швидше звідси вибиратись. Вдома лишилися батьки та інші родичі, жінка дуже за них хвилюється.

Вона розповіла, що рашисти поводилися, як нелюди. Вони навмисно спалили там щонайменше 5 будинків. Коли місцеві казали ненажерливим окупантам, що самим нема чого їсти, ті знущалися: «Если вам нечего кушать, мы вам шишек в лесу насобираем и наварим».

Такого ставлення до себе від зовсім незнайомої людини ми зовсім не очікували. Отак приїжджаєш — і одразу почуваєшся, як у бабусі в селі.

Інша жінка, заливаючись слізьми, каже, що рашисти вбили половину її родичів.

Тікаючи від війни, вимушені переселенці брали з собою мінімум речей. Та одна з мам не забула синову вишиванку. «А як це я її залишу? Це дідусь подарував».

Дітям тут спокійно, кажуть матері, є де гуляти, а головне — безпечно. Вони відволікаються від війни, а дорослі моляться і вірять у те, що Україна переможе, їхні будинки вціліють і вони таки повернуться додому.

Читайте також: Вирвавшись із пекла у Харкові, знайшли на Волині нову родину.

«Переселенці мене врятували»

І, на щастя, таких родин, які приймають тимчасово переміщених осіб, як рідних, чимало. Невимовно зворушує й історія пані Стефанії з Прикарпаття, яка від початку активної фази російсько–української війни дала дах над головою уже понад 25 переселенцям із Києва та Харкова.

Більшість із них лише ночують одну ніч в жінки й на ранок їдуть далі, але все ж одна сім’я залишилася. Це — Наталія із сином Сергієм із Києва. Вони під обстрілами втікали зі столиці. Кажуть, що господиня ставиться до них дуже тепло. На кухні чергують позмінно — по черзі готують їжу, а обідають як справжня сім’я. «Такого ставлення до себе від зовсім незнайомої людини ми зовсім не очікували. Отак приїжджаєш — і одразу почуваєшся, як у бабусі в селі», — каже Сергій.

Згадуючи людей, яких прийняла у себе вдома, пані Стефанія зі сльозами говорить: «Я як їх зустріла — Боже, то були такі плачі, такі обійми. Шестеро діточок маленьких — плачуть, налякані так, що слова сказати не можуть. Розумієте? Ми так наплакалися. Приїхали о 04:30 вночі. Я за ніч каструлю борщу наварила, плов приготувала. Думаю — люди з дороги, треба нагодувати. Вони навіть чай не пили — одразу полягали спати».

Жінка нещодавно овдовіла, тож каже, що переселенці є для неї розрадою: «Вони мене й врятували. Знаєте, як то тяжко самій після похорону в чотирьох стінах залишатися. Але люди були — то й не було коли сумувати й лякатися».

Оксана СКРИПАЛЬ.
За матеріалами: ТСН, ТуткаТамка.