Мама і дружина Віра Степанівна день і ніч моляться за щасливе повернення своїх синів Тараса й Назара й чоловіка Леоніда додому і за перемогу над ворогом.
Колишній шахтар разом із двома синами і невісткою пішов на фронт
«Що переповнює серце і душу жінки, яка відправила на війну чотирьох найрідніших людей?» — це запитання ми поставили жительці Нововолинська Вірі Мазурок
Знайомі говорять: «Яких же патріотів виростили Мазурки!»
Нещодавно Президент України Володимир Зеленський своїм Указом за виявлені мужність і сміливість в обороні держави від російських окупантів нагородив орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня командира танкового батальйону 28-літнього Тараса Мазурка. Воїн настільки вміло і професійно керував діями підлеглих, що були вщент розбиті переважаючі за кількістю і технікою сили рашистів.
А ще до цього відзначення груди героя прикрашали ордени Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і Данила Галицького. Тож сусіди, родичі, знайомі, педагоги ліцеїв № 2 і № 7, де навчався Тарас, цілком заслужено гордяться своїм мужнім земляком.
Тарас — танкіст, а Назар — піхотинець. Це був їхній усвідомлений вибір.
Заслужений шахтар України, громадський активіст Віктор Іванович Тарасенко добре знає цю сім’ю, адже тривалий час живе з ними в одному будинку.
– Працелюбні, скромні люди, – ділиться Віктор Іванович. – Глава родини Леонід уже втретє на фронті від 2015 року. А яких патріотів виростили з дружиною!
Розмовляємо із мамою майора Тараса Мазурка Вірою Степанівною. З теплотою і щирістю розповідає про синів, які, не зволікаючи, пішли на війну. До сліз зворушена нагородою старшого.
Виявилося, що відстоюють свободу нашої держави у боротьбі з російськими агресорами ще один син Назар та чоловік пані Віри Леонід Володимирович. Невістка Надія, дружина Тараса, також на фронті.
Це був їхній вибір
– Віро Степанівно! Як сталося, що аж троє ваших чоловіків із сім’ї одягли солдатську форму?
– Тарас мріяв стати поліцейським. Але після закінчення навчання у школі обрав Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Пам’ятаю той тривожний 2015 рік, коли син закінчив навчальний заклад. А батько, колишній гірник шахт № 1 та «Бужанська», якраз тоді підписав контракт на службу у зоні АТО. Уже через два роки старшого брата підтримав молодший Назар. Правда, Тарас — танкіст, а Назар — піхотинець. Це був їхній усвідомлений вибір. Зараз молодший проходить курс реабілітації після поранення. Воювали хлопці майже поряд, але у різних бригадах.
– Що переповнює серце і душу жінки, яка відправила на війну чотирьох найрідніших людей?
– Звичайно, хвилююсь і думаю про них постійно. Це — цілодобове життя в очікуванні телефонних дзвінків, — говорить після паузи. — Довго їх нема — сама телефоную. Часто зв’язок пропадає, тоді вдається хоч переписуватися. Відчуваємо також підтримку рідних, сусідів, знайомих. Ось і у нашому будинку — колишньому гуртожитку — є сім’ї, в яких уже хтось мобілізований і зараз на фронті. На моєму поверсі живуть дідусь з бабусею, внук яких на війні. Ми все частіше зустрічаємося, більше об’єднуємося. Так легше.
– Віро Степанівно! Ніхто не може дати відповіді на запитання, коли закінчиться війна. Що про це кажуть ваші хлопці?
– «Мамо, ми обов’язково повернемося з перемогою», — постійно чую від них.
Тримайтеся, наші дорогі захисники! У вас вірить і за вас усіх молиться не лише Україна, а й цілий світ.
Читайте також на volyn.com.ua: «Ексчиновниця на Волині організувала благодійний фронт».
