І в жінок-військових було свято весни.
Ексчиновниця на Волині організувала благодійний фронт
«Мій волонтерський пункт – моя машина і дім…» Ці слова я почула від Алли Гонтар перед поїздкою в село Журавичі, що на Ківерцівщині. Тож зустріч наша відбулася на обійсті, де вона живе зі своєю сім’єю — сином та донькою, чоловіком, котрий завжди був її найпершою й надійною опорою, а тепер, коли ритм життя диктує війна, — тим більш
«Крістіан, ти мене знаєш як очільника, але тобі не відомо, який я патріот рідної країни»
Свої перші 300 доларів Алла заробила на опеньках — у 1998-му це були великі гроші. А у 2000-му, маючи 24 роки, вона вже була засновницею і співвласницею українсько-німецької фірми ТзОВ «ЕВА». На прикладі батьків побачила, як пригадує, що в селі нема техніки, аби вчасно та якісно зібрати жнивної пори врожай, і взялася вирішувати цю проблему. Перші два комбайни своїм ходом переганяла із Німеччини, бо коштів не вистачало на те, аби найняти ТІРи й перевезти їх.
Мине п’ятнадцять літ, і вона, бізнесвумен, стане очільницею сільради в рідних Журавичах, ще через чотири роки — головою Ківерцівської райдержадміністрації. Обставини склалися так, що після укрупнення районів Алла Гонтар залишилася без посадового крісла, хоч при великому бажанні не випала б, як мовиться, з чиновницької обойми.
– Зате я повернулася в бізнес, — каже наша героїня, — вибрала те, до чого душа лежить, що є «моїм». Ще торік зайнялася проєктом будівництва сучасного комплексу переробки та утилізації твердих побутових відходів. Є вже й партнер — австрієць Крістіан Чернер, котрий у цій справі має сорокарічний досвід. Представників Підгайцівської ТГ (її голова Юрій Семенюк запропонував Аллі Гонтар роботу в громаді. — Авт.), а також сусідніх возила в Австрію, аби побачили, що поряд із полігоном для ТПВ, який у нас асоціюється з брудом і смородом, може рости сад… Люди підтримали цей задум — уже й ділянку було вибрано. Через війну реалізація проєкту, ясно, загальмувала. Але робота над ним триває — потрібний час на оформлення документів, а потім — на саме будівництво.
Віра має бути непохитна в Бога, в армію, в те, що Україна переможе.
До речі, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, австрійський партнер зателефонував Аллі Гонтар і сказав: «Приїжджай з дітьми до нас — тут вам буде спокійніше».У відповідь почув такі її слова: «Крістіан, ти мене знаєш як очільника, але тобі не відомо, який я патріот своєї країни. Коли війна, то я тут потрібна. Що я без України?..». Вже в перші дні війни жінка зайнялася волонтерством. Її іноземний партнер Крістіан Чернер теж долучився до благодійництва. Більше того — він робить подвійну добру справу: везе в Україну з Австрії, зокрема у Львів, гуманітарну допомогу і тим же транспортом забирає наших людей, які через бойові дії змушені покидати рідні місця. Для них в його країні створені добрі умови.
«Бажаємо здоров’я, наснаги, успіхів на ниві служіння українському народові…»
– Я спочатку військовими опікувалася — у лісі неподалік села Журавичі стояв ремонтно-оновлювальний батальйон однієї з військових частин, — розповідає Алла Гонтар і показує подяку за підписом командира Анатолія Кардаша, в якій читаю такі слова: «Бажаємо здоров’я, наснаги, довголіття та успіхів на ниві служіння українському народові…». — Потреба була в якихось запчастинах, ключах для ремонтних робіт. Солдати просили то станочка для бриття, то карточку для мобілки. Командир був проти того, щоб ми привозили засоби гігієни, вважаючи, що кожен має грошове забезпечення й може придбати собі необхідне. Але ж вони у лісі — де їм купити щось, навіть маючи гроші? Дошки возили військовим, коли вони територію облаштовували, матраци. Харчів, як запевняв заступник командира, який відповідав за забезпечення продовольством, вистачало. В той же час він казав: «Правда, в нас харчі є, але так чогось солоденького хочеться». І було ясно, що саме треба привезти. Ну і домашньому хлібові військові завжди раділи…
Алла Гонтар пригадала, як із 8 Березня — святом весни — привітали жінок військового підрозділу. Приїхала тоді в частину зі священником, а також своїм чоловіком, який завжди був для неї найпершим помічником та надійною опорою, а тим більш — тепер, коли ритм життя диктує війна. І не лише з квітами, цукерками завітали, а й бронежилетами для медпрацівниць, кухарів.
А було, що одного дня Алла привезла в частину сина-підлітка Назара. З цього приводу розповіла:
– У перший тиждень війни бачила, що Назар дуже переживає, нервує, і зрозуміла, що його треба взяти з собою. З дозволу командира для нього провели екскурсію і навіть у танк посадили. Син багато що побачив, почув, і коли ми вернулися додому, то сказав із захопленням: «Мам, у нас сильна армія! Я хочу служити в армії! Мам, ми переможемо!». Бачу, що він став спокійніший…
Згодом військову частину передислокували в інший регіон. Але зв’язки не втрачені, й командир Анатолій Кардаш і досі звертається по допомогу до Алли Гонтар. Сталося так, що військовим вдалося відбити у ворога два автомобілі «Урал». Під час обстрілу колеса згоріли, та транспорт ще можна відновити, аби він послужив нашій армії. І тепер волонтерка думає, як виконати замовлення командира, — «дістати дванадцять коліс, ну нехай хоч шість — комплект для одного авто».
«Сьогодні нам допомагає благодійний «Фонд Юрія Гупала «Віримо в Україну»
– Перш свої кошти витрачала, – розповідає жінка. – Що було на рахунку — зразу пішло. У нашому приватному магазині ми з чоловіком завантажувалися й везли необхідні речі переселенцям, які прибули на Волинь з місць бойових дій. На сьогодні нам допомагає благодійний «Фонд Юрія Гупала «Віримо в Україну», який діє в Луцьку. Ось і вчора завантажилася там засобами гігієни, памперсами (навіть для дорослих, бо в Домашові є 80-літній лежачий чоловік). На території Журавичівського старостинського округу до шістдесяти переселенців знайшли прихисток. Ніби небагато. І безпроблемно забезпечити їх продуктами, необхідними речами. Але не секрет, що в перший місяць люди активніше долучалися до збору допомоги, а з часом видихнулися — запаси в кожного не безмежні. Потреба ж є.
Але не секрет, що в перший місяць люди активніше долучалися до збору допомоги, а з часом видихнулися — запаси в кожного не безмежні. Потреба ж є.
От і вчора до мене прийшли дві молоді жінки, які приїхали з Нововоронцовки Херсонської області: Яна Андрієнко із семирічним сином Кирилом та Катерина Гонтар, котра при надії. З одягом ще сяк-так — дещо мають. А от ковдри, подушки потрібні, бо ж скільки привезеш у сумці, тікаючи від війни? В обох жінок чоловіки воюють — це ж ще й який психологічний стан у них.
«Кожен має так трудитися, як ніколи»
… Поки ми говорили, нашу розмову не раз переривали телефонні дзвінки. Тож стала свідком того, до вирішення яких проблем доводиться долучатися волонтерці. Одна з них ось ця: у боях з ворогом був поранений житель села Журавичі Борис Яцик — у нього розтрощений ліктьовий суглоб, який треба міняти. Є надія на Німеччину. Необхідні гроші. Алла Гонтар не тільки відгукнулася на збір коштів — вона запропонувала й свій варіант: пообіцяла переговорити з діловим партнером Крістіаном Чернером, аби він посприяв пораненому потрапити в Австрію й здешевити операцію.
Жінка розмірковувала над сьогоднішнім днем:
– Кожен має так трудитися, як ніколи. Треба орати поле, засівати, засаджувати вдвічі, втричі більше — і за тих, хто через війну не може цього зробити… Побільше доброти до рідних і чужих людей… Поділись тим, що маєш… Віра має бути непохитна в Бога, в армію, в те, що Україна переможе.
З цих думок-тез вимальовується те, що жінка ставить у цей непростий для країни час на перше місце, чим особливо дорожить. І вона має моральне право говорити й про щоденну працю кожного, і про доброту до ближнього. Бо, як сама каже, вранці встає — і до роботи: наприклад, сімейним підрядом, разом з дітьми, в цьому році висадили в своїй теплиці три тисячі насінин редиски, виростили її й уже зібрали урожай. А в квартирі, яку мають в Луцьку і яку, облаштувавши з любов’ю, раніше тримали для себе й нікому не здавали, поселили сім’ю із Краматорська. Не за гроші — безкоштовно.
Читайте також на volyn.com.ua: «Луцький «лікар Айболить» вирушив на війну… із сопілкою за пазухою».
