«Відродити виробництво зараз складно. Але ж хіба на фронті легше?»

«Добре розуміли: «Хто не пішов воювати, той повинен допомагати в тилу»

— Після вторгнення російських окупантів в Україну в усіх відбулася переоцінка цінностей. Для мене, як керівника, на перше місце вийшла безпека людей, — ​розпочала розмову Наталія Петрівна. — ​Друге завдання, яке довелося виконувати, — ​це повна зупинка і консервація виробництва, переорієнтація підприємства на інші виклики. Перші два тижні були періодом найбільшої невизначеності. Через перевантажені шляхи, численні блокпости, ракетні обстріли міст, повітряні тривоги непросто було хоч якось працювати. Але ми не панікували, докладали максимум зусиль, щоб чітко та правильно організувати виробничі процеси.

— Скільки людей у вас мобілізовано, і чи може це критично вплинути на процес виробництва?

— Майже 20 відсотків працівників заводу в Нововолинську і 10 відсотків на Рівненщині мобілізовано до лав ЗСУ. Це суттєвий показник, який, звісно, вплинув на відновлення роботи підприємства і його нинішні виробничі процеси. Замість двох виробничих ліній у Нововолинську змогли запустити одну.

За найскромнішими підрахунками, наші компанії в Європі зібрали всього необхідного українцям на суму майже 800 тисяч євро.

Частину персоналу переорієнтували на волонтерську діяльність. Бо добре розуміли: хто не пішов воювати, той повинен працювати в тилу. Включилися в організацію доставок гуманітарних вантажів, забезпечення українців з постраждалих регіонів усім необхідним. Але в той же час чітко зрозуміли: потрібно запускати завод і виробляти продукцію, бо від нас залежать інші українські підприємства, зокрема в меблевій галузі. Ті, що розміщені в центрі та на заході країни, чекали на нашу плиту, аби завантажити людей і продовжити працювати.

 — Складно було відновлювати діяльність?

— Ринок миттєво відреагував на воєнні дії. Український ринок збуту суттєво постраждав. Тому в перші тижні єдиними нашими покупцями були європейські компанії, але ми не могли доставити їм готову продукцію через логістичні проблеми. Іноземні перевізники відмовлялися їхати на територію України, а наші водії віком 18–60 років не мали права перетнути кордон через встановлені обмеження. Добре, що Кабмін та інші державні органи швидко реагують на потреби української економіки. Уже зараз водії призовного віку можуть вивозити продукцію на експорт з умовою обов’язкового повернення в Україну. Також є проблеми із залізничними перевезеннями: доводиться проходити через шалений вантажопотік, який утворився на кордонах України і країн Євросоюзу. Уявіть: у черзі стоїть 11 тисяч вагонів і це триває 20 днів за спроможності пропуску 500 вагонів на добу! До слова, маємо досить таки солідний транспортний парк — ​понад 300 вагонів й більше ста автомобілів. Однак частина з них розкидана у різних точках України й через бомбардування непридатна для експлуатації. Ще частину тримаємо в «безпечному» місці, якщо взагалі таке є в Україні. Кілька транспортних засобів вилучені для потреб ЗСУ.

«Поки що працюємо лише на 10 відсотків…»

— А яка ситуація із поставками сировини?

— Відновлюємо процес закупівлі деревини, відстоюємо позицію перед іноземними аудиторськими компаніями щодо необхідності збереження FSC сертифікації української деревини та деревопохідних товарів. Втративши це, і деревообробники, і меблевики не зможуть експортувати готову продукцію в Європу — ​фактично єдиний на сьогодні відкритий для нас ринок.

До війни активно йшло обговорення закону «Про ринок деревини», до якого були залучені і ми. Мали прогресивні напрацювання, однак проєкт пройшов лише одне читання у Верховній Раді. Тому зараз, вважаю, потрібно просто зменшити бюрократичні моменти, йти один одному на поступки, щоб швидко, без зволікань, приймати рішення. Закупівлі деревини мають іти на аукціонах за каскадним принципом, забезпечуючи внутрішнього виробника, а тільки тоді — ​експорт. Ми готові купувати деревину, забирати її власними лісовозами та вагонами, щоб давати роботу по найдовшому ланцюжку створення додаткової вартості: лісгоспи, виробники плит, а далі меблеві фабрики — ​всі ми зараз в одному човні. І як би не було важко, маємо працювати, давати роботу людям, платити зарплатню, виконувати укладені контракти, сплачувати податки. Це важливий економічний фронт у боротьбі за виживання України.

 — Наталіє Петрівно, все ж таки, наскільки вам вдалося запустити виробництво?

— На жаль, на відсотків десять. Зараз частково займаємося лише ламінацією. Маємо плани щодо відновлення інших виробничих процесів — ​і надіємося, що зможемо це зробити вже наступного місяця. Радимося з військовою адміністрацією, як правильно дотриматися заходів безпеки.

На підприємстві у Городку Рівненської області перша виробнича лінія на початку року була вже змонтована і перебувала на стадії налаштування. Щодо другої велися активні монтажні та будівельні роботи. Вони зупинилися, оскільки там працювали іноземні фахівці-координатори, які виїхали з країни.

— Знаю, що на нинішній і наступний роки ТОВ «Кроноспан УА» мав грандіозні плани.

— Так, сподівалися вивести новозбудовану лінію OSB на її проєктні потужності у Нововолинську. Розпочати експлуатацію заводу в Рівному, отримати міжнародні сертифікати на продукцію. А ще — ​збільшувати виробництво, розвивати логістику. Тепер, як і всі, не маємо визначеності. Але духом не падаємо, віримо в Україну. Зараз, після двох місяців війни, хоч щось можемо спрогнозувати, готові шукати шляхи, щоб відродити виробництво. Це складно. Але ж хіба на фронті легше?

— Як оцінюють ситуацію в галузі бізнес-партнери та колеги?

— Спочатку запитують, чи зможемо працювати надалі, наскільки ми та меблевики надійні щодо домовлених поставок. Були здивовані, що ми в перший місяць війни змогли відновити логістику, вагонами доставляти раніше вироблену родукцію. До речі, якщо частка експорту до початку російської агресії сягала близько 60 відсотків (це й опосередковано у вигляді меблів), то зараз цей показник — ​прямі й непрямі поставки — ​становить 90–95 відсотків.

Колеги підприємств «Кроноспан» з Європи вболівають, співчувають та підтримують Україну як морально, так і матеріально. Через телефонні розмови, смски, і звісно ж гуманітарні вантажі. За найскромнішими підрахунками, наші компанії в Європі зібрали всього необхідного українцям на суму майже 800 тисяч євро. Ми також вдячні колективам підприємств «Кроноспан» у Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині, які з перших днів війни простягнули руку допомоги та прихистили сім’ї українців. Частину евакуйованих працевлаштували на тих заводах, біля яких проживають. Інших залучили до волонтерської діяльності.

«Категорично не сприймаю запитання на кшталт «Коли ви виїжджаєте звідси?»

— Як виглядає благодійно-волонтерсько-гуманітарний простір, в якому ви перебуваєте зараз?

— Активно працюємо на потреби захисту України. Відгукуємося на прохання волонтерів, що доставляють все для армії і людей, які перебувають на окупованих територіях. Це — ​генератори, медикаменти, пальне, продукти, предмети гігієни й багато іншого. Також іде допомога в місцеву лікарню, дитячий центр «Ковчег». Сума сягає десятків мільйонів гривень. Не відмовляємо в наданні продукції, яку виробляємо. Багато чого не вважаємо за потрібне афішувати.

Багато чого не вважаємо за потрібне афішувати.

— Чи задіяне ваше підприємство в процесі релокації бізнесу з гарячих точок у нашу область?

— Ми не встигли налаштувати потужності для кластерів на колишній «Оснастці», де могли б надати необхідні площі тим, хто переїхав сюди. На це потрібні інвестиції в межах 15 млн євро. Але деякі підприємства, що виготовляли меблі в центральній частині України і змушені були переїхати, зберігають в нас обладнання. Знайомимося з їхніми інвестиційними планами, підшукуємо відповідні місця. Було би добре скооперуватися із підприємствами з виробництва панелей для швидкого зведення будинків. Їм би було це вигідно з точки зору ціноутворення і економії на логістиці. Бо ми фактично випускатимемо дорогу продукцію, але ціна для них буде нижча. Це така своєрідна субсидія. Але по-іншому не вийде — ​маємо їх підтримати — ​згуртуватися, підтвердити замовлення, щоб вони могли забезпечити своїх покупців.

— Наталіє Петрівно, де черпаєте сили, аби все правильно організувати, розставити пріоритети й працювати на успішний результат?

— Для усіх зараз головне — ​ситуація на фронті.Теж дуже важливим є тил — ​економіка та відбудова країни. 24 лютого я була в службовій поїздці, зранку прямуючи до столиці, де ми інвестуємо у великий логістичний хаб. Коли дізналася, що розпочалась війна, спочатку був шок. Але потрібно було брати себе в руки, налаштовуватися на воєнний лад — ​і відразу якраз на місці логістичного хабу облаштовувати підземний підвал-ангар для потреб укриття. Надалі сприяли забезпеченню їжею та товарами першої необхідності.

Відкинула всі страхи, емоції, акумулювала фізичні, моральні й психологічні сили — ​все ж таки досвід ведення бізнесу виробляє резистентність. Довелося «вимкнути» все зайве, визначити чіткі напрямки, за якими маєш діяти. Тому, коли прибула в Нововолинськ, категорично не сприймала запитання на кшталт «Коли ви виїжджаєте звідси?». Звісно, чоловік у мене поляк, могли б зважитися на такий крок. Але ми це свідомо не зробили, бо за нами — ​багато людей, які дивляться і беруть приклад. Зараз, як ніколи, маємо бути згуртованими і єдиними для спільної перемоги. І вона настане. Обов’язково настане!

Читайте також на volyn.com.ua: «Луцький «лікар Айболить» вирушив на війну… із сопілкою за пазухою».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.