Марія й Анатолій Снитюки — давні шанувальники нашої газети.
«Читаю у «Волині» історії кохання і хочеться про своє написати»
Нещодавно ми побували у селі Липне на Ківерцівщині, аби вручити тисячу – подарунок* переможцю акції з передплати нашої газети Марії Снитюк. А виявилося, що зустрілися з двома своїми шанувальниками – вчителями початкових класів. Адже чоловік Марії Дмитрівни Анатолій Андрійович, як сам казав, ще більший ініціатор того, щоб це видання завжди було в хаті
«Мене й оголошення цікавлять – що де продається»
– Ми давні ваші читачі, – говорить Анатолій Андрійович на запитання, чим газета йому подобається. – Ясно, що сторінку, де висвітлюється політика, не пропускаю, а також спортивну. Мене й оголошення цікавлять – хазяйнуємо, то треба знати, що де продається, купується…
Мова зайшла про те, що війна підкоректувала зміст «Волині» – на її сторінках в основному публікується те, що сьогодні найбільш болить кожному. І чоловік у цьому зв’язку сказав:
– Телепрограма зараз не друкується… Я за те, щоб так було, коли й війна закінчиться. Це ж скільки різноманітної інформації можна подати на тих двох сторінках, які займає програма!
Війна внесла зміни і в життя родини Снитюків. У хаті додалося мешканців — молодша дочка Юля з дитиною перебралася до батьків із села Підкормілля, яке дуже близько від кордону з білоруссю, звідки також, особливо в перші тижні вторгнення росії в Україну, була загроза нападу. Анатолій Андрійович має нічні чергування в теробороні Липного.
– Мені ж уже скоро 57 літ буде, – каже чоловік. – Молодші сміються: «Куди тобі, діду!» А я на те не зважаю. Ще поки здужаю, то долучаюся до охорони села, бо як стояти осторонь, коли такий тривожний час.
Ще поки здужаю, то долучаюся до охорони села, бо як стояти осторонь, коли такий тривожний час.
Тішуся, що у школі зараз запроваджене змішане навчання, що хоч раз на тиждень зі своїми третьокласниками зустрічаюся. Живе спілкування з дітьми нічим не можна замінити. А ще ж онлайн-уроки непросто організувати, бо не в кожного якісна мобілка, добрий інтернет.
«Ваша тисяча – великодній подарунок для доньок»
Поки ми розмовляли з Анатолієм Андрійовичем, його дружина, почувши, що нам потрібний і знімок переможця акції, встигла переодягтися й зачіску підправити, бо ж до нашого приїзду поралася на обійсті.
– Тисячу, яку ви привезли, розділю між двома доньками. Такий їм презент на Великдень, — сказала жінка й тут же перейшла до того, що не могло не потішити автора цих рядків як ведучу рубрики «Любить! Не любить»: — Буває, читаю у «Волині» історії про люблячі сімейні пари, їхніх дітей, онуків і хочеться про своє життя написати. Але щось ще стримує, аби взятися за ручку. Не готова до одкровення…
Та якщо вже ми зустрілися, то, звичайно, це виправили.
– То що б вам хотілося розповісти? – запитую Марію Дмитрівну і чую у відповідь:
– У нас із Анатолієм цікава історія кохання. Я – липненська, він родом із Холоневичів. А зустрілися у Луцькому педагогічному училищі. У нього була дівчина, я теж хлопця мала, з яким дружила, але щоб кохала – то ні. Після училища ми з Анатолієм роз’їхалися хто куди. Він у селі Яревище на Старовижівщині працював, потім в армії служив. Я вчителювала в Суську, Карпилівці на Ківерцівщині. Зізнаюсь, що мріяла жити в місті. А сталося так, що повернулася в своє рідне Липне, ще не думаючи, що це доля мене веде до мого майбутнього чоловіка…
Після строкової служби Анатолій Снитюк вже в Знамирівці працював, що неподалік його рідних Холоневичів. З Марією зустрівся у Ківерцях у 1987 році на серпневій вчительській нараді. В одній компанії колег вони випили кави, поговорили і відтоді почали вечоркувати.
– Анатолій приїжджав до мене. Постукає у вікно – я виходжу до нього на побачення, – пригадує жінка…
А наступного року і сватання було, і весілля. Як каже Марія Дмитрівна, вдячна долі за «такого люблячого чоловіка, сім’янина хорошого, тата доброго…».
* – Під подарунком мається на увазі придбання товару за 0,01 гривні.
Читайте також на volyn.com.ua: ««Відродити виробництво зараз складно. Але ж хіба на фронті легше?»».
