«Російські солдати кинули гранату в укриття. Людські рештки збирали у відро», – мешканка Бучі про жорстокість окупантів

Про це вона розповіла під час особистої зустрічі з кореспондентом Інформаційного агентства Волинські Новини у Бучі.

Зі слів жінки, 24 лютого близько 18-ї години вона разом із чоловіком переїхала у бомбосховище до батьків в районі Лісової Бучі.

«Там ми перебували п'ять днів. Але згодом, коли у Лісовій Бучі почали сильно стріляти, повернулися до свого будинку на вулиці Яблунській. Ми мешкаємо на п'ятому поверсі дев’ятиповерхівки. Розуміли, що якщо у будинок втрапить снаряд, він складеться, наче картковий. Про те, що в нашому багатоквартирному будинку перебувати небезпечно, неодноразово говорили і хлопці, які служать у лавах ЗСУ. Ми зібрали речі й пішли до сестри на вулицю Водопровідну. Але ближче до 20-ї години знайомі повідомили про те, що ворожа колона буде пересуватися цією вулицею, тому ми в темряві зібралися і побігли звідти. Сестра з чоловіком знову подалися в бомбосховище до родичів у Лісову Бучу. А в нас чотири собаки і нам було швидше заховатися у знайомої, будинок якої – на вулиці Гагаріна. У неї там притулок для тварин. Там і залишилися», – розповідає Наталія.

Жінка пригадує, як стала свідком того, що з 8 березня по хатах місцевих мешканців почали ходити росіяни.

Ходили, розпитували, робили так званий опис населення. Записували дату народження, ініціали кожного.

«Ходили, розпитували, робили так званий опис населення. Записували дату народження, ініціали кожного. Зайшли до сусіда з якимось ящиком, витягнули антену, почали вводити дані та перевіряти достовірність інформації», – каже співрозмовниця.

Вона додала, що між окупантами і сусідом відбувся діалог приблизно такого змісту:

– Ваша дата рождения такая? – запитували.

– Ні, інакша, – відповідав чоловік.

– Нєт, такая! – не відступали рашисти.

– А я кажу, що не така, – наполягав мешканець Бучі.

Тоді російські солдати почали шукати у нього зброю.

«Одне слово, ходили по хатах і грабували. Також в усіх розпитували про місцеперебування українських військових та їхніх родичів. Ближче до кінця березня окупанти заселилися навпроти нашого сховища – у трьох будинках на вулиці Центральній. Мародерили, все перебили, поламали, повідкривали. Награбували багато речей. Все вкрадене складали у вантажівки. У нас під вікном поставили міномет. Слава Богу, не додумались із нього стріляти, бо в такому випадку будинок постраждав би конкретно. А так уцілів. Ми дві доби сиділи вдома, не виходили надвір. Боялися, що нас вб’ють. Наступного ранку чоловік витягнув білу ганчірочку, вчепив її на патичок, помахав нею. До нас підійшли російські солдати. Я зауважила, що це юнаки, майже діти. Чоловік запитав у них, чи можна нам переміщатися по двору, адже в притулку мешкало 30 собак і їх потрібно вигулювати. Нам дозволили «гуляти» з 9 до 17 години. Після 17:00 попросили не палити багаття, щоб не здати українським військовим місцезнаходження ворога. Нам дуже пощастило, що в нашому дворі перебували відносно адекватні росіяни», – зізнається жінка.

«Чоловік вийшов у гараж по аджику, росіяни зайшли за ним слідом і, сміючись, гралися в лічилочку, хто буде його розстрілювати»

Натомість у дев’ятиповерхівці, де сімейна пара мешкала до війни, зі слів співрозмовниці, відбувався справжній жах.

«Друга мого чоловіка розстріляли просто біля під’їзду. Близько 18:20 він вийшов у гараж по аджику, росіяни зайшли за ним слідом і, сміючись та граючись в лічилочку, вирішували, хто буде його розстрілювати. Сусіди це все бачили з балкона. Потім почули два постріли. Після цього росіяни вийшли і зачинили за собою двері. Сусіди ж боялися вийти, й тому не знали, що відбулося у гаражі. Коли ж Артем (загиблий, – ВН) не вийшов із гаража і наступного дня, сусіди наважилися зайти туди й подивитися, чи справді його там застрелили. Виявилося, що Артем мертвий. Його так і поховали за гаражами. Горів і гуртожиток неподалік від нашого сховку. Москалі кинули гранату в підвал. Унаслідок цього загинув чоловік, що там переховувався. Його рештки збирали у відро. Застрелили й чоловіка з особливими потребами, який виходив до підвалу покурити, бо боявся вийти назовні. Росіян це дуже дратувало, тому вони просто його вбили. Багато чого можна розповідати. Пригадую, як вперше після війни наважилась прийти додому і побачила синій труп цивільного. Бідний чоловік...» – з гіркотою каже Наталія.

Голос жінки починає дрижати, коли вона пригадує, як разом із чоловіком йшли вулицею Яблунською і дорогою наткнулися на двох росіян.

«Чоловік привітався і запитав, чи можна нам пройти далі. Намагався бути чемним, аби не загинути. Вони нас пропустили. Ми пройшли. Нас розділяла дорога. Боковим зором я зауважила, що російські солдати у нас за спиною. Мені було настільки страшно, що я йшла і плакала. Думала, що у спину нас і розстріляють. Особисто я серед російських військових і не бачила чоловіків за тридцять. Там же одні діти! Але які вони жорстокі!» – не витримує і зривається на плач вона. Згодом приватний будинок, де мешкала сім’я, підірвали і розстріляли з міномета.

«З кожним свистом міни розуміла: це летить до нас! І порожнеча... Будинок згорів. Рознесли повністю. Навіть стін майже не лишилось. Чоловік дивом уцілів, бо готував їсти в літній кухні. Закипіла вода і він вийшов подивитися. І на те місце впало вікно з другого поверху й уламки. Там він і лишився б, якби не відійшов», – провадить жінка.

Наталія каже, що коли російські солдати відходили з Бучі, місцеві зрозуміли це одразу.

«Чомусь вони дуже кричали і матюкались. Поряд був магазин «Ромашка» і вони вилітали звідти й кричали російською «Быстро, быстро! Я кому сказал!» Техніка гуділа півтори години. Вони збирались дуже швидко. Після того як ми почули, що окупанти поїхали, в районі «Континенту» наші хлоп’ята почали їх накривати та гасити. Ми розуміли, що це стріляють наші, й раділи, що окупанти пішли. Потім було страшно тихо. Ні окупантів, ні наших. Ми не розуміли, що відбувається. Потім почали українські військові їздити вулицями. Не на танках, на звичайній техніці. Ми плакали від щастя, як їх побачили. Обіймали, говорили, як їх раді бачити», – знову плаче жінка.Нині сімейна пара мешкає у приватному будинку жінки поважного віку, власниці притулку для собак.

«Я сподіваюсь, що все найстрашніше вже позаду. Ми все ще живемо в бабусі на вулиці Гагаріна. У нашому будинку нема ні світла, ні води, бо росіяни відчиняли кожну квартиру. Наприклад, наші двері лежать вирвані з рамою. Жити там поки що не можна. Трошки підремонтуємо квартиру, відновлять електропостачання – і все буде добре. Їсти поки що готуємо просто неба, на вогні. Холодно. Пара йде з рота. Спочатку вугілля носили, бо собачки теж старенькі. Всі собаки вижили, окрім однієї. У господині захворів доберман і, якби була змога звернутися до ветеринара, пес, ймовірно, вижив би», – зітхає співрозмовниця.

Вислухавши відверту розповідь цієї жінки, щонайменше захотілося її обійняти, щоб хоч якось втішити.

«Можна вас обійняти?» – запитала.

«Так, звісно», – відповіла Наталія.

Кілька хвилин ми отак і стояли біля моргу, обійнявшись. Дві українські жінки. Мешканка Бучі, яка пережила окупацію, і я, журналістка з Луцька. Наталія плакала... Згодом, заспокоївшись, вона із жовтими нарцисами в руках пішла нести ще один важкий хрест – ховати рідного дядька. «Чоловіка на велосипеді із відомого фото», якого прицільно вбили окупанти... Можливо, за синьо-жовту стрічку, пов’язану на передпліччі. А може, й задля розваги.

Читайте також: Волинянин зі снарядів робить квіти (Відео)