Криївка Перця, збудована до пісенного фестивалю, нагадує про діяльність повстанців, які боролися за вільну Україну.
У Липному на Волині не тільки церква українська, а є і справжня повстанська криївка! (Фото)
Інакше в такому патріотичному селі й бути не могло!
У Липне, що на Ківерцівщині (воно знаходиться уже на межі з Рівненщиною), ми приїхали, зважаючи на його особливу причетність до повстанського руху, а отже до того, як Україна йшла до своєї незалежності, як сьогодні виборює в битвах із путінською армією право на суверенність
«Я ще встиг поспілкуватися з дідами-упівцями, яким пощастило дожити до незалежності»
Обставини склалися так, що першим, з ким ми зустрілися в Липному, був директор місцевої загальноосвітньої школи Олександр Демчук. Ніби випадково так сталося, і в той же час виявилося, що саме цей чоловік – той співбесідник, без якого не можна обійтися. Адже Олександр Федорович (на той час ще не очільник навчального закладу, а вчитель молодших класів) на початку1990–х років був у Липному засновником і керівником осередку Народного Руху України.
– Зараз це вже не така авторитетна партія, а тоді то був прояв надзвичайного українського духу, особливого піднесення, – каже він. – Не забуду, як готувалися до Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Як раділи, коли 1 грудня 1991–го народ своїм волевиявленням підтвердив Акт проголошення незалежності, ухвалений 24 серпня. Ми бували на різних форумах і відчували, що переживаємо дивний час. У мене зберігся фотознімок, зроблений на Рівненщині в урочищі Гутвин, де в 1942 – 1943 роках розташовувався штаб УПА (за сприяння української діаспори тут, на місці, де полягло багато борців за Україну, був насипаний символічний курган). На світлині – покійний В’ячеслав Чорновіл, депутат Верховної Ради України першого скликання, уродженець Рівненщини Микола Поровський…
Олександр Федорович, як пригадує, ще встиг поспілкуватися з тими, вже в літах, повстанцями, зв’язковими, яким пощастило дожити до незалежності України. Зокрема, з Мелетієм Семенюком – засновником і першим керівником Братства ветеранів ОУН – УПА імені Клима Савура. Чоловік розповідав:
– Липне і ближні Холоневичі, Знамирівка – села, багато жителів яких завжди мали проукраїнську позицію. Чимало моїх односельців були засуджені за участь в УПА, а їхні родини – вивезені в Сибір. А скільки загинуло в боях з енкаведистами… От і Василь Чепелюк на псевдо Перець – один з них. Він уродженець села Холоневичі, але його криївка стояла в нашому селі. Не випадково з 2016-го саме у Липному проводиться патріотичний фестиваль «Криївка Перця».
Чимало моїх односельців були засуджені за участь в УПА, а їхні родини – вивезені в Сибір. А скільки загинуло в боях з енкаведистами…
І ми їдемо на те місце, де колись була криївка повстанця. Зайти всередину не вдалося, бо ж весна — грунтові води піднялися й затопили поглиблення. Зі слів свого співбесідника знаю, що на час проведення пісенного фестивалю криївку відповідно облаштовують – виставляють матеріали, які розповідають про діяльність повстанців. Для відвідувачів фестивалю організовують реконструкцію бою УПА з підрозділом вермахту.
А ще є Перцева гора, де Василь Чепелюк загинув в своєму останньому бою. Вона – в лісі неподалік Липного. Учасники дійства і там з екскурсією бувають…
До криївки Перця ми йшли через обійстя Валентини Громик – регентки місцевого храму. Жінка, зустрівши нас на подвір’ї й почувши про наш інтерес, каже:
– От би ви поїхали до моєї свекрухи… Вона пам’ятає дещо про ті давні події.
І ми, звичайно, їдемо до Параски Громик. Жінці в цьому році — вісімдесят. А в далекому 1951–му, коли Перець загинув, це було дев’ятилітнє дівча. З розповіді баби Параски вимальовувався вечір, коли в хаті багатодітної родини вечеряли повстанці:
– А була якраз акція більшовиків. Хатину оточили. Одного упівця застрелили, другого — поранили. Перець якось того разу втік. Після цього нікого з хати не випустили. Приїхав «чорний ворон» — забрав і батька, й старших моїх сестер (мати наша померла, як я ще зовсім маленька була). Ми з найменшою сестрою самі зосталися — ходили від хати до хати й їсти просили. Потім я чужих дітей гляділа. Отаке було життя…
«А от і наші реліквії»
Декілька років тому наша газета розповідала про те, що, перекриваючи дах Свято–Михайлівського храму села Липне, майстри знайшли під бляхою якийсь пакунок. Коли розкрили його, то побачили саморобний жовто–блакитний прапор, пошитий із двох марлевих полотнищ, і тризуб. Скільки вони там пролежали, з’ясувати не вдалося. Є версія, що зберігалися в церкві ще до приходу совєтів у 1939–му. І це ще одне свідчення того, що Липне — село особливе. Ясно, що того дня ми побували і в храмі, який, до речі, є пам’яткою архітектури, — він збудований у 1770 році.
– А от і наші реліквії, – каже настоятель церкви отець Ігор, – коли ми переступили поріг святині.
Чимало моїх односельців були засуджені за участь в УПА, а їхні родини — вивезені в Сибір.
Жовто–блакитний стяг і тризуб уже стали своєрідними експонатами: вони – в рамочках – висять на стіні притвору, на виду в кожного, хто сюди заходить.
– Свого часу ці знахідки хотіли забрати і в місцеву школу, і в Ківерці для музею. Але ми з громадою парафіян вирішили, що то наші цінності — нехай залишаються в нас.
Отець Ігор Цилюрик – родом із Острожця Рівненської області. Уже двадцять років служить тут.
– Скільки люди пам’ятають, – каже він, – то церква в Липному – українська, бо інакше в такому патріотичному селі й бути не могло. Знаю, що й за радянських часів отець Борис відправляв службу українською мовою. А коли в 1992 році було роз’єднання церков – на Київський і Московський патріархати, то наш храм в числі перших став українським. Це питання не треба було й обговорювати.
«Хто чим може допомагає: і грішми на армію, й продуктами як для бійців, так і для тих, хто постраждав від війни»
Отець Ігор з теплотою говорить про парафіян як людей небайдужих:
– На будь–яку потребу відгукуються всі. Хто чим може допомагає: і грішми на армію, й продуктами як для бійців, так і для тих, хто постраждав від війни. Так було на початках, коли в Луцьку аеродром розбомбили й липненці від односельчанки–медички, котра працює там, дізналися, що є загиблі й травмовані, так є й надалі. Перед Великоднем уже п’ятий раз парафіяни збирали гуманітарну допомогу. Зазвичай, з Цуманського благочиння прибуває транспорт і забирає наш вантаж, який далі йде, зокрема на Бучу, Донецьк (це ж потрібний відповідний дозвіл, пропуск на таку поїздку).
У селі є ще Церква християн віри євангельської, яка долучилася до волонтерства. І, звичайно, вчителі місцевої школи взялися за добру справу. І того дня, коли ми були в Липному, можна було пересвідчитися в цьому. У їдальні навчального закладу вони якраз тушонки робили («до цього вже не раз смаколики пекли й відправляли на Рівненський полігон, на передову солдатам чи на окуповані території»). Вчителі скинулися коштами й купили дві свинячі тушки, придбали необхідне – банки, кришки – і взялися за роботу…
– У країні йде війна, й про це ніхто не забуває, – а ці слова я почула від старости Липненського старостинського округу Юрія Мазнюка. – У кожного сьогодні особливе відчуття того, що треба підтримати — поділитися і харчами, й грішми. Солдати, які нас захищають, мають бути ситими. Зараз п’ятнадцять жителів Липного – на передовій або на підходах до гарячих точок. Це і добровольці, і ті, хто пішов за мобілізацією. Слава Богу, загиблих не було.
Хай і надалі горе обминає село, хай молитви рідних, односельчан бережуть батьків, чоловіків, синів, яких чекають вдома з перемогою!
Читайте також на volyn.com.ua: «Колишній шахтар разом із двома синами і невісткою пішов на фронт».
