Переселенці із Харкова в Переспі на Волині вже й городець посадили (Фото)

«Коли виїжджали під обстрілами, то дружина плакала, а семирічний син заспокоював її»

У селах Переспівського старостинського округу на Рожищенщині донедавна жило понад сімдесят тимчасово переміщених осіб із Запорізької, Миколаївської, Дніпропетровської, Київської, Донецької, Харківської областей. Чимало уже повернулося додому, коли там стало спокійніше. Але й зараз у самій, зокрема, Переспі – ​понад сорок чоловік, які змушені були втікати від війни. В основному, за словами старости Віктора Лук’янчука, знайшли вони прихисток у своїх родинах.

– І ми приїхали до тітки й дядька мого чоловіка – ​Надії й Олексія Кузубів, які покликали нас до себе, як тільки почалося бомбування Харкова, — ​каже Ольга Єрьоменко. – ​Й жили у них декілька тижнів, спасибі їм, що прийняли. А потім все-таки перебралися в хату-пустку. Бо ж подумали, що може й на пів року доведеться тут затриматися. Та й чекали, що до нас прибуде й моя рідна сестра Вікторія зі своєю сім’єю (хата належить покійному жителю Переспи Ананію Куденчуку, син та невістка його мешкають у Луцьку – ​вони й надали безоплатне житло переселенцям. – ​Авт.).

 Подружжя, як розповідала Ольга, з війною зустрілося вдруге. У червні 2015-го, коли чекали сина-первістка, то переїжджали з Харкова в Дніпро. Там чоловік, якого мобілізували, служив в батальйоні, звідти і в АТО пішов (у зоні бойових дій на Донеччині він пробув три місяці). У цьому місті народився їхній Даня. Жінка з немовлям пробула в Дніпрі до Нового 2016-го. Першого січня Руслан відвіз дружину з дитиною у Харків, а сам повернувся на Донеччину.

І ось 24 лютого 2022-го. Єрьоменки, як і всі харків’яни, прокинулися від вибухів…

– Наша квартира на дев’ятому поверсі. Залишатися там було страшно, – ​говорить Ольга. – ​Тож ми в основному сиділи в підвалі. Там було якщо й не безпечніше, бо ж то лише цокольний поверх, то хоч тихіше. Чули, як літак пролітав над нами – ​тоді дім аж вібрував. У своє помешкання піднімалися хіба що поїсти. І так – ​вісім днів.

– Я то виходив, – ​долучається до розмови Руслан Єрьоменко, – ​коли треба було на роботу піти й гроші одержати за відпрацьований місяць, чи в якихось інших справах. Уже в перші дні війни на вулицях помітно поменшало машин, людей – ​теж, магазини не працювали. А четвертого березня – ​це вже інша картина – ​там лежить розірвана машина, посеред Салтиківського моста ​автомобіль провалився, на узбіччях – ​покинуті транспортні засоби, біля аеропорту ​танк стоїть, як вкопаний…

Цього дня Єрьоменки переїхали у Дніпро, де живе приятель Руслана, разом з яким був в АТО. А коли в середині березня й тут стало неспокійно – ​почастішали нальоти, то чоловік повідомив переспівським родичам, що вирушає в дорогу, яку все відкладав в надії на краще.

– Як батько, – ​каже Руслан, – ​я постановив, що мушу вберегти сина й вивезти його в безпечне місце (чоловік після АТО має III групу інвалідності й зараз не військовозобов’язаний. – ​Авт.). Коли виїжджали під обстрілами, то дружина плакала, а семирічний син заспокоював її. Він – ​молодець. І це, вважаю, значною мірою завдяки тому, що ми з дружиною не створювали ілюзії – ​не говорили, як дехто своїм дітям, аби їх заспокоїти, що це «якісь навчання». Зразу сказали, що почалася війна. Коли треба було спускатися в підвал під час повітряної тривоги, то достатньо було двох слів: «Даня – ​вниз!». І він швиденько збирався й біг.

«Місяць прожили у бомбосховищі заводу»

А ось подружжя Вікторії й Олександра Гусаків прибуло в Переспу аж сімнадцятого квітня.

– Вранці 24 лютого нас розбудили вибухи, – ​пригадує жінка. – ​Чоловік зібрався й поїхав на роботу, я побігла по аптеках, зрозумівши, що нас чекає. Дехто кинувся за продуктами, яких, до речі, о дев’ятій годині вже не було – ​магазини навіть позакривали. Багато хто виїжджав із міста. Я встигла медикаменти купити. Вернулась додому й ми з донькою Машею відправилися в метро (живемо на околиці Харкова, то дуже бахкало). Ніч провели там. І так декілька діб було, що лише вранці йшли додому. Але з часом у метро почалась паніка, штовханина. Мені стало страшно. Я зрозуміла, що це вже не є безпечне місце.

Прийшли додому, а в доньки температура – ​39! Добре, що антибіотики були. Три дні ми всі хворіли – ​сиділи вдома й лікувалися. Коли звучала сирена тривоги, то спускалися у підвал свого будинку. Але там було неймовірно холодно – ​підвал в новобудові зовсім не пристосований для перебування людей. Як на те, ще й мороз був. Тоді ми поселилися біля ліфта. Як літак пролітав, то будинок аж двигтів. І тоді вирішили перебратися у бомбосховище підприємства, на якому працювали. Воно збудоване за часів Другої світової війни – ​надійне.

Ми в основному сиділи в підвалі. Там було якщо й не безпечніше, бо ж то лише цокольний поверх, то хоч тихіше. Чули, як літак пролітав над нами — ​тоді дім аж вібрував. У своє помешкання піднімалися хіба що поїсти. І так — ​вісім днів.

Йдеться про АТ «Українські енергетичні машини», на якому працюють Вікторія й Олександр, – ​більш відоме як «Турбоатом». У бомбосховищі вони прожили місяць — ​з другого березня по перше квітня. Побут якось налагодили. Їсти на електроплитці готували. Піднімалися наверх, коли привозили гуманітарну допомогу. Так було до останнього дня березня.

– А 31-го числа ми потрапили під обстріл, коли пішли розвантажувати гуманітарку. Снаряди полетіли. Нам сказали бігти в інше сховище. А в мене — ​шок: як я побіжу кудись, коли моя восьмирічна донька залишилася без мене? – розповідає Вікторія, ледь стримуючи сльози при згадці про пережите. – ​Того дня обстріл тривав декілька годин. Ми з чоловіком вирішили: якщо виживемо, то виїдемо з Харкова. І першого квітня, взявши найнеобхідніше (серед цього «найнеобхіднішого» – ​їхня улюблениця кицька Тучка), відправилися на вокзал. Купили квитки до Львова, де наші куми були. Вони нас і зустріли. Можна було б там і залишатися, але лише переночували і, як вирішили уже, відправилися на Волинь.

Олександр Гусак, який приїхав з дружиною й донькою в Переспу, надовго тут не затримається.

– Завод і у війну, – ​каже він, – ​намагається працювати. А я – ​начальник зміни в електроцеху. Маю бути там.

«Ми відчули допомогу не лише переспівських родичів, сусідів – ​уся Україна підтримувала нас впродовж неблизької дороги»

Того дня, коли ми спілкувалися, переселенці з Харкова вже й городець в Переспі посадили. Таке завзяття міських жителів приємно вражає. Але ж як то їм самим усвідомлювати, що, може, нескоро до рідної домівки повернуться, коли думають, що на Волині ще й картоплю копатимуть? Одне слово, війна затягнеться. Коли про це зайшла мова, то відповідь була така: мовляв, всі варіанти враховували — ​якщо мир настане швидко й вони поїдуть в своє місто, не зібравши врожай, то хтось прийде на готове й спасибі скаже.

 Тепло відгукуються наші герої про людей, поряд з якими їм випало жити. Хтось картоплі приніс, інший – ​огірочків квашених… Двоюрідна сестра дала килими, якими застелили підлогу, й оселя стала затишнішою. Руслан Єрьоменко з приводу такої підтримки сказав:

– Ми відчули допомогу не лише переспівських родичів, сусідів – ​уся Україна підтримувала нас впродовж неблизької дороги, бо ж добиралися з пригодами.

Десь за двадцять кілометрів від Тернополя мої старенькі «жигулі» заглохли й не завелися. На виручку прийшли місцеві жителі — ​і нічліг знайшли для них, і автомайстра. Правда, ремонтував я свій автомобіль вже на Волині – ​за нами приїхав двоюрідний брат Олексій й на буксирі дотягнув у Переспу.

Розповідали харків’яни, що їхні діти навчаються онлайн у місцевій школі, безкоштовно відвідують секцію тейквандо. А Руслан Єрьоменко особливо наголосив на тому, що його син Даня вже й першу медаль одержав, граючи в Луцьку футбол за команду «Любарт» у спорткомплексі «Адреналін-Сіті». Сюди його возить батько на тренування. Хлопчик уже три роки займався футболом в клубі «Металіст», тож «треба форму підтримувати».

Читайте також на volyn.com.ua: «Директор Берестечківського музею упіймав на фронті диверсанта (Фото)​».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.