Наталя каже, що польська громада на наш Великдень організувала для українських гостей свято багатше, аніж на свій.
«Стоїть із вовчим оскалом і керує людськими долями: «От ти будеш жити, а ти – ні»
Щоб набратися сили поділитися із газетою «Волинь» своєю історією, Наталі знадобився майже місяць. Вона розповідала про танк під будинком, про лиховісного рашиста на блокпосту і про заспокійливе для донечки. А я раз по раз вимикала диктофон. Це були паузи на непрохані сльози
Готуєш їсти і мрієш, щоб твій будинок став зараз невидимим! Щоб нічого не прилетіло…
47-річна Наталя, уродженка Луцька, перебралася до містечка Ворзель, що неподалік столиці, після заміжжя. Цю територію росіяни окупували в перший же день війни. Коли 28 лютого після серії вибухів жінка з вікна квартири побачила, як у великому дворі їхньої багатоповерхівки приземляється російський гелікоптер, не йняла тому віри. (У ту пору її чоловік перебував на роботі у Львові, а вона порядкувала вдома з 22-річним сином та 12-літньою донечкою. Виїхати не могли, бо будь-який транспорт вмить перестав курсувати.) Каже, картину, побачену з вікна кухні, не забуде ніколи:
– Дивлюся, а нам майже на подвір’я (в нас будинок буквою «Г») спускається їхній плямистий гелікоптер. «Боже, – кажу, – сину, вщипни мене, бо я не вірю тому, що бачу!». А за ним через метрів 500 – ще п’ять винищувачів! Тоді більшість людей з будинку зібралися – і вниз, де у напівпідвальному приміщенні в нас дитячий клуб. Думали, що ніч перебудемо – й закінчиться все. Але згодом почали скидати на наші будинки ті бомби!
– Вони зразу стали руйнувати соціальну інфраструктуру: в нас там поряд ковбасний цех, магазин, підприємство, що масло виготовляє, – туди скинули бомби, а пожежа далі перекинулася. Горіло все. А на наступній вулиці був дитячий будинок і дім немовляти, то і там щось пошкодили. Далі почалося грабування магазинів. Поруч біля нас був один, то власник просто з дверей викидав ящики з продуктами і кричав, щоб ми брали й ділилися… То ми, жінки, готували їсти собі, теробороні, носили продукти в пологовий будинок і в той дитячий. Але то було так страшно! Йдеш з тими пакетами – навколо все свистить, а ти ніколи такого не чув і не знаєш, чого зараз чекати! Та йдеш, бо ж там діти голодні…
Гамуємо сльози, а за деякий час Наталя продовжує:
– Несеш і думаєш, що там у дитбудинку малеча й так покинута матерями, а ще й не має нічого їсти. І ті кулі свистять. Цього жахіття просто не можна передати словами…
Несеш і думаєш, що там у дитбудинку малеча й так покинута матерями, а ще й не має нічого їсти. І ті кулі свистять. Цього жахіття просто не можна передати словами…
– За 50 метрів від нашого дому – санаторій, то вже наприкінці лютого рашисти заїхали туди танками, бронетранспортерами й там оселилися! (Як нам пояснили наші хлопці, що начебто це була морська піхота.) Але там жили люди, і я не знаю, куди вони поділися. Окупанти їздили туди-сюди, як у себе вдома. Раз моя сусідка, яка варила їсти, нарахувала десь 16 одиниць їхньої техніки. Ми ж мусили підніматися у квартири готувати, бо було багато дітей. А зверху на поверсі дуже страшно. Я вперше в житті тоді зварила суп за двадцять хвилин. Воно все свистить, шибки трусяться, і син стоїть наді мною й просить, щоб кидала той суп. Ти не знаєш, що станеться наступної секунди. Готуєш їсти і мрієш, щоб твій будинок став зараз невидимим! Щоб нічого не прилетіло…
Наталя знову змовкає, аби ковтати сльози, це не дуже вдається, бо їх надто багато і пережите надто болюче. Вона продовжує запитанням:
– Для чого їм мирне містечко? У нас не було жодного стратегічного підприємства! За 400 метрів від нас пролягає Варшавська траса, кудою вони лізли на Київ й обстрілювали Бучу, Ірпінь. То обстрілювали з повторенням через годину, і наші діти на початку бомбувань навчилися миттю вибігати в коридор і нахилятися. Перші два дні дочка і ми, дорослі жінки, були на заспокійливих. Це жахливо – ти звертаєшся до дитини, а вона в ступорі, як заклякла! Сама поки вдень якісь справи робиш, говориш з людьми, то ще так, а як наступає ніч – і знову летять снаряди, вибухи – хіба можна заснути? Були й дні тиші, але після пережитого ми їх сприймали теж як загрозливі.
– Дивлюся одного разу – танк під’їжджає до краю нашого дому і починає водити дулом туди-сюди. Тоді мені здалося, що серце просто зупинилося… Що в голові в того, хто всередині сидить, які думки? Потім інші рашисти побрали автомати й ходили по подвір’ю. Стукали і до нас. Хлопці наші кажуть: «Дівчата тихо, в нас гості!» (Питали, чи є зброя й цигарки.) Боже, як нам тоді було! Бог милував – рашисти забралися. Але після того стало ще страшніше, бо вони знали, де ми є…
– То нелюди! Бувало, що воно їде на танку під магазин – дуло вперед, бахнуло, зайшло, взяло, що йому треба. А як нічого не треба – то перевернуло, понищило все.
«Мою співробітницю розстріляли з чоловіком, сином, батьками і не дозволили поховати…»
У перших числах березня, ризикуючи життям, повернувся Наталин чоловік. Попри застереження тероборонівців, що в окуповану зону йдуть тільки божевільні, він зумів добратися до рідних. Наталя згадує, що у той час уже вони сиділи без зв’язку, без світла, води й газу:
– Його підвозили, але останні 15 кілометрів ішов пішки. Коли хлопці з тероборони, які перевіряли в нього документи, дізналися, куди він, то були в шоці, бо ж всюди рашисти… Він все‑таки пішов околицями. Казав, як сів перепочити на якійсь зупинці і роззирнувся — побачив страшну картину: навколо снаряди, полум’я, жахливі звуки. Чоловік казав, що спіймав себе на думці, що таке буває в кіно, але не в житті в наш час.
– Тоді ми і зв’язку зі світом не мали, і по вулиці вільно не могли рухатися. Був випадок, коли літня пара йшла по воду з тарою, а рашисти їхали на танку і вистрелили з автомата в їхній бік. Ті люди вбігли до нас такі перелякані (трохи чоловіку по шиї ковзнуло)! Уявити тільки! Чим вам заважають ці літні люди? Чим?! Потім ще до нас прибігло три сім’ї, які жили на початку містечка. Справді вбігли в підвал! Вони вирішили виїхати автівками, як стишилося більш–менш. То їхні машини просто розстріляли, хоч і причепили плакат, що там будуть діти, й білу шматину виставили… Але рашистам на це начхати! Це ж демони! Одну жінку поранило осколком у ногу. Які ж вони були налякані! І це люди, які втекли зі Східної України, коли там почалася війна в 2014–му!.. А мою співробітницю, яка теж десь так їхала з чоловіком, сином і батьками, розстріляли. І на той час не дозволили поховати.
Наталя зітхає й збирається з силами. Щоб оповідати таке, треба мати неабияку мужність. Фактично це дозвіл самому собі «прокрутити недавно пережите жахіття» спочатку. Вона згадує, як евакуйовувалися з донечкою:
– Чоловік випадково побачив колону бусів із позначкою «Червоний Хрест», прибіг і каже: «Збирайся»… Сіли в тому, в чому на той момент були одягнені, якийсь пакунок схопили. Вже в автобусі я дізналася, що беруть тільки неповнолітніх дітей і мам. А тут ще сусіди кажуть, що це може бути й провокація. (Бо ті рашисти вже тоді таке виробляли — розстрілювали.) У цій колоні з нами їхали і з дитбудинку, і з пологового. Взяли і хлопчину важкопораненого, в нього не було ніяких документів, лікар вмовляв його забрати. Але він помер, на жаль, у водія на руках…
«Якби була Перемога, то й пішки би йшла з Польщі в Україну!»
Наталя їхала в бусі рівненських волонтерів: батько із сином приїхали у Ворзель на свій страх і ризик, не знаючи дороги. Рятували людей, орієнтуючись по навігатору. Розповіли в дорозі, що на той час за вісім поїздок вивезли частину людей із Бучі, Ірпеня й Гостомеля. Наталя із вдячністю згадує того волонтера Петра, простого чоловіка, який вирішив, що хоч не військовий, та «на дивані лежати не буде». Жінка розповідає, що найстрашніше переживала, як проїжджали два рашистські блокпости:
– Стоять оці виродки, яким 20, максимум 25 років… І воно взяло автомат у руки — їде машина, на якій написано «Діти», а воно цілиться в неї. Просто в нього, знаєте, така гра! Стоїть із тим вовчим оскалом! Очиська якогось демоняки! Ти думаєш: «Чого ти сюди прийшло?! Чому я маю все залишати і незрозуміло куди подітися?!» А він керує людськими долями: «От ти будеш жити, а ти — ні». Ти не знаєш, чи він тебе пропустить. Це дуже страшно, бо вони ж нелюди! Наших вісім бусів вони випустили, бо домовилися якось із ними, а за нами — колони (сотні) машин із дітками — я бачила. То як ми були в Рівному, вони тільки до Києва доїжджали. А відстань, щоб ви розуміли, лише 30 кілометрів! Їх не пускали, влаштовували якісь перестрілки.
« Стоять оці виродки, яким 20, максимум 25 років… І воно взяло автомат у руки — їде машина, на якій написано «Діти», а воно цілиться в неї.»
На українській території вони справді зітхнули з полегшенням. Неймовірно вдячні, згадує Наталя, волонтерам у Білогородці, а також релігійній громаді в Рівному, які готували гарячі страви й надали ліжка для ночівлі… (На щастя, невдовзі після їхнього від’їзду з Ворзеля евакуювали усіх бажаючих. Тоді змогли вибратися і її чоловік із сином: у їхній пам’яті та дорога залишиться страшними картинами розстріляних автівок з людьми). Наталя з дочкою думала, що в батьків у Луцьку вони зможуть прийти до тями. Але наступного дня після їхнього приїзду росіяни вдруге бомбили місцевий аеродром. Звуки вибухів, почорніле небо. Наталя каже, що тоді було враження, наче опинилися в тому ж, з якого ледь утекли:
– Дивлюся – бомби летять, та дитина тільки відійшла – і знову те саме! Отак ми прийняли рішення їхати далі… Потрапили в Польщу, зараз живемо в готелі з іншими українцями неподалік містечка Кельце.
Наталя знову гамує сльози – тепер уже від розчулення: вражена великодушністю поляків. Каже, вона ніколи не думала, що чужі люди можуть бути такими:
– Ми маємо тут усе: і гуманітарна допомога, й лікарі… Одна жінка так хотіла вертатися, але ж там усе спалено, то знайшли їй психолога, переконали ще потерпіти. Тобто все від щирого серця! А яке поляки нам влаштували велике свято на наш Великдень! Або ж продавчиня в магазині одягу запропонувала нам гроші. Казала: «Я хочу вам дати їх від себе! Купіть дітям щось». Таких прикладів багато! Хоча це непросто приймати: у своїй країні, в себе вдома я мала все, бо працювала!
– Дуже–дуже зараз тужу за Україною! Настільки хочеться додому! Якби вже повідомили, що перемога, то й пішки би йшла з Польщі до нас!
Оксана КОВАЛЕНКО.
Читайте також на volyn.com.ua: «Завдяки керівнику групи компаній ТМ «ВІЛІЯ» «Волинь» читають на лінії фронту».
