«Ангелики гріють малюсінькі ніжки крильми...»
«Ти вбив нашого сина...»
Життя, як серіал Владислав вибирав красунь і модниць. Але до штампу в паспорті не доходило. Не уявляв себе сім’янином. Розваги – ось, що його цікавило. Декотрі з дівчат, які мріяли про заміжжя з красунчиком, але зрозуміли, що чекати доведеться до сивого волосся, йшли від Влада. Декого залишав сам, аби похвалитися перед друзями: мовляв, кому вона потрібна…
…Надя стала його черговою жертвою. Хоча хлопець і згоден був одружитися. Не так із дівчиною, як зі статками. Братів-сестер вона не мала. Батько-вдівець займався бізнесом. Усе добро відійде доні. Й дідусі-бабусі щось підкинуть.
Максим називав доньку не Надею, а Надією. Вона справді була його єдиною надією, яскравим промінчиком, сенсом життя…
…Наді було п’ять років, коли не стало матері. Померла при пологах. Мав народитися хлопчик. Доньку готували до появи братика, аби потім не ревнувала, що маленькому дістається більше уваги. І вона вже любила малюка. Складала у коробку свої іграшки, з яких «виросла». Щоранку заглядала до ліжечка: може, лелеки принесли братика? Він мав зватися Дмитриком… Маму забрали до пологового вночі. А вранці її не стало. І малюка також. Дівчинка не одразу зрозуміла, що трапилось. Навіть після похорону довго чекала обох…
Хлопець і згоден був одружитися. Не так із дівчиною, як зі статками.
– Коли я виросту, в мене буде маленький братик, – казала Надя. І продовжувала складати в коробку цяцьки. Максим мав короткі романи з жінками, але вдруге так і не одружився.
…У Наді були залицяльники. Але Влад добряче закрутив голову. Він це вмів. Тільки не поспішав знайомитися з родиною дівчини. Надиного батька побоювався. І недаремно. Максимові хлопець не сподобався. Доньці вирішив поки що нічого не казати. Поділився думками зі своєю матір’ю.
– Максиме, ти всіх кавалерів від Надійки повідганяєш.
– Хай університет закінчить, а тоді заміжжя. Куди поспішати? І той хлопчисько… Не лежить мені душа до нього. Наче відчуваю лихо…
…Коли Надя дізналася про вагітність, зраділа:
– У мене ж син буде? Правда?
– Ще не знаю, – відповіла лікарка. – Треба зачекати.
– Звісно, син…
Найперше повідомила Владові. Той отетерів:
– У твого батька грошей на аборт не вистачає?
– Що?! Який аборт?! Не хочеш одружуватися – не треба. Без тебе впораюсь.
– Чекай… Я погарячкував… Несподівано якось… Ти ж студентка, з дитиною вчитися і складати іспити непросто.
– Владе, я все сказала.
– Та я готовий іти до загсу хоч зараз. Я ж кохаю тебе. Але…
– Справді кохаєш? І до загсу хоч уже?
– Угу.
– Ні, краще завтра. Треба татові сказати.
…Максим звістку сприйняв стримано. Радів майбутньому народженню внука, а от щодо Влада…
– Це буде хлопчик, татусю.
– Звідки знаєш?
– Я завжди це знала.
Надя не хотіла пишного весілля. Але Максим наполіг.
«Ну, як вам? – хвалився Влад друзям. – Усе тестеве добро – Надьчине придане. Заживу…». З дружиною кілька разів обережно заводив мову про малюка: мовляв, зарано батьками ставати. Вона злилася. Він замовкав.
…Якось дівчина затрималася в бабусі. Темніло.
– Шкода, що батька нема вдома, аби приїхав по тебе. Виклич таксі чи зателефонуй чоловікові.
Подзвонила Владові. Сказав, що зайнятий. Надя майже доходила до будинку, коли хтось з розгону збив її з ніг. Вирвав з рук сумочку. Боляче вдарив. Здається, вона упізнала нападника. Удар. Ще удар…
Її знайшов перехожий, що гуляв із собакою. Отямилася в лікарні. Намагалася пригадати обличчя кривдника. Щось таке знайоме. Не змогла… Потім дізналася про втрачену дитину. Нерви не витримали. Свідомість також…
… – Ваша донька почала малювати, – казав лікар-психіатр Максимові.
– Вона ніколи раніше цим не займалася. Це добре чи зле?
– Може, хоч так «розповість», хто її побив. Бо спілкуватися вперто не бажає.
– А що вона малює?
– Дітей.
– У Надії є шанси на одужання?
– Так. Вірю, що вона впорається. До речі, чому її чоловік не провідує?
– Цікаво… Мені казав, що був у лікарні…
…Максим уже вкотре намагався розговорити доньку. Мовчала. Переглядав її малюнки. Надя малювала простим олівцем. Не знав, що у неї є такий талант. За інших обставин радів би, але… Лікар сказав хвалити доньку. Треба позитиву.
– Які у тебе гарні малюнки, Надіє! Принести тобі ще олівців?
– Зорі заколисують його сон. Ангелики гріють малюсінькі ніжки крильми, – мовила стиха.
– Доню, ти заговорила! – Максим обійняв її і заплакав.
– Ангелики гріють його…
Що?! Який аборт?! Не хочеш одружуватися – не треба. Без тебе впораюсь.
– Кого, Надіє?
– Сина. Мого сина…
…Лікар втішав Максима: Надине здоров’я поліпшується. Вона менше малює. Більше розмовляє. Але щойно заходить мова про чоловіка – замовкає і плаче.
– До речі, ваш зять так і не прийшов провідати дружину.
– Я з ним говорив. Каже, що дуже хвилюється.
– Він чогось боїться…
Коли Максим повідомив, що Надю скоро випишуть, Влад сполошився і заявив:
– Я буду жити вдома. І ще… я хочу розлучитися.
– Ти що, вирішив доконати мою доньку? Хоча, може, це й краще, що залишиш її.
…Минув час. Надя повністю оговталась після пережитого. І… втратила хист до малювання. Працює у батьковій фірмі.
– Бабусю, я хочу народити дитину, – якось завела розмову. – Мені скоро 30.
– Знайди порядного чоловіка, виходь заміж і…
– Я не хочу заміж. Тільки дитину.
– Пліткуватимуть…
– Це мене найменше хвилює.
…Надя нікому не зізналася, від кого вагітна. Максим завіз доньку на чергове обстеження.
– Як там наш хлопчик? – запитав, коли вийшла з кабінету лікаря.
– Усе гаразд. Він такий гарненький… Ой, здається, я побачила… Тату, зачекай хвилинку, зараз повернуся.
Я згадала, Владе. Все згадала. Це ти напав на мене і побив. Вирвав сумку, аби думали, що то грабіж.
Надя вийшла на вулицю вслід за чоловіком і жінкою, якій ось-ось народжувати.
– Влад?! – гукнула.
Чоловік обернувся. Підійшов до Наді. Розгублено дивився на колишню дружину.
– Хм… Ти?! Вагітна? Вийшла заміж?
– А ти що тут робиш? – поцікавилася.
– Моїй дружині скоро народжувати. Важко їй. Почувається не дуже добре. Кажуть, у стаціонар треба.
– Я згадала, Владе. Все згадала. Це ти напав на мене і побив. Вирвав сумку, аби думали, що то грабіж. Ти вбив нашого сина. Не хотів, щоб він народився. А потім боявся прийти до лікарні, аби я не впізнала…
У Влада затрусилися руки.
– Це було давно, – прошепотів перелякано. – Справу закрили. Ти хочеш?.. Ти вирішила?.. Ти скажеш?..
– Не хвилюйся. Нікому нічого не скажу. Хтозна, як відреагувала б твоя дружина, дізнавшись, що її чоловік убив свого першого малюка. Я не хочу, щоб постраждала ще одна дитина.
– У нас буде двійня…
Ольга ЧОРНА
Читайте також: Та, котра поки не стала невісткою, чекає….
