Казав колись мій дідо: «Обирай не хату — обирай сусідів!»

Повертаючись вранці з укриття біля дому, застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у пам’яті. На порожньому перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка) втратила гусеничку. Це була перша в колоні одиниця, відповідно зупинилася вся колона. Дощ. На кожній машині Наші. Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же (як у кліпі, чи в уяві, чи уві сні) відбувається миттєва зміна активностей і картин.

Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.

Кліп два: вжууух — хтозна–звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (реально кусками) іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!).

Тільки й чути: «Дякую, тьотю, ми не голодні!..». Але тьотя строго наказує: «Ану, відставити! Беріть! Жуйте, поки тепле!».

Кліп три: звідкілясь взялися хлопці–підлітки — стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю дає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку, як верба біля річки, роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині й зелені, — і враз колона яскравіє, пахне чаєм, піцою і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать на цю турботу — тільки й чути: «Дякую, тьотю, ми не голодні!..». Але тьотя строго наказує: «Ану, відставити! Беріть! Жуйте, поки тепле!».

Кліп чотири: Володя командує: «Ану, придерж, клепони отуто! Ану осюди–во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно! Оце діло! Ану давай на раз–два!».

І все це несеться і робиться так мурашино–одночасно, враз, несподівано, в дощ, але до ладу, що я стою в цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає: «Мам, поладнали, ура!! Дивися, прокрутка є, бачиш?!».

Старший суворий чоловік із колони тисне Володі руку: «Батя, ну ти дайош! Виручив, брат!». А Володя скромно: «Та, ділов там! Воюйте!». Обіймаються, колона рушає, бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать: «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди все ще стоять на мосту — і так це все буденно і водночас прекрасно, що дощ раптом і не дощ — сльози радості, і пісня голосом малого хлопченяти з інету: «А ми тую червону калину підіймеемооо…» — ще довго відлунює у голові…

Ми непереможні. Все Є Україна. Люди — це і є Україна!

Катерина ІСАЄНКО.