«Все, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу»

Все, що нас не вбиває одразу, вбиває потроху, непомітно.
Вбиває нашу доброту й довірливість.
Ніжність і щирість.
Відкритість, щедрість, ясний погляд і м’яке серце…
Обман, зрада, невдячність, жорстокість, несправедливість можуть не відразу вбити.
А по краплині, по краплині… стерпимо, витримаємо, рана загоїться.
Шрам залишиться — груба шкіра.
І так, поступово, цієї шкірою й обростеш, сам не помітивши, як це сталося…
І можна себе втішати: я став сильнішим!
Так.
Але в душі ще одна струна порвалась, ще один кришталевий дзвіночок затих.
Щось або хтось помер там, у душі, — добра фея або маленький ангел, які були нашою частиною.
І вже точно знаєш, як треба відповісти на удар.
Як — на жорстоке слово.
Як дати здачі, якщо потрібно.
І точно знаєш, що можуть вдарити — просто так, ні за що. Або замість подяки.
І нітрохи цьому не дивуєшся.
Звикаєш.
І навчився терпіти або захищатися.
Але щось безповоротно втрачаєш із кожним ударом, зрадою, розчаруванням.
Назавжди це йде і вмирає.
І стаєш сильнішим, так.
Але за рахунок інших важливих якостей.
Все, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу.
Але робить сильнішим чи бездушним? Хто знає…
Треба поменше того, що вбиває.
І тих, хто вбиває, — теж поменше.
Бо вони все одно — вбивці.
Вбивці чужих ніжних душ і добрих поривів …

Анна КІР’ЯНОВА, філософиня, психологиня, письменниця

Все, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу.

Читайте також: «Города нєт… Но морє осталось…» Історія до сліз.