«Вдячний газеті «Волинь» за такі щемні вісточки з рідної України».
81-річний ківерчанин у Нью-Йорку воює з путіним і поширює матеріали volyn.com.ua
Григорій Матвійович Куріца (на фото). Ківерчани і лучани повинні пам’ятати цього активного й енергійного чоловіка. З 1967-го по 1979-й він працював у Ківерцях: спочатку — у школі, а потім у районному відділі освіти. З 1979-го по 1980-й — у школі № 10 міста Луцька, а у 1980–1991 роках — заступником директора НВК, з 1991-го по 1994-й — директором обласного магазину навчальних посібників. Серед освітян Волині він був досить відомим, бо ще й займався активно громадською роботою, брав участь у танцювальних проєктах Луцька. Але тепер він лине у наш край своїми думками з далекої Америки, переймається долею земляків, активно читає сайт газети «Волинь» – volyn.com.ua, матеріали з якого перепощує, залишає коментарі та вподобайки. І одного разу, побачивши чергову реакцію пана Григорія на нашу статтю, наважилася на листування з ним
Пригадала, як після восьмирічки в Ківерцях перейшла у першу міську школу й увесь 9-й клас була учасницею колективу бальних танців, яким керував Григорій Матвійович. Хоча в попередні роки часто бачилися на районних та обласних конкурсах, де без нього ж не обходилося. Здавалося, грації, енергії, вимогливості, якогось неймовірного запалу, відповідальності у нього не було меж. Увесь в русі! Цим і приваблював, і захоплював, навчав юних мистецтва танцю, відточував кожен рух — і вже тоді спробуй схибити на конкурсі, наприклад, у Палаці культури Луцька. Ківерчани завжди мали призерів і показували хороший результат. Тож роль керівників Григорія Куріци і Марії Приймак була дуже вагома! Зловила себе на думці, що це ж пройшло аж 50 років від того часу…
«Шановний Григорію Матвійовичу! Дякую за те, що ви читаєте мою сторінку! Дуже вдячна за поширення наших новин із сайту газети «Волинь»… Чи могли б ви висловити свою думку про нинішні події в Україні з огляду на те, що ви зараз так далеко – у США – і Америка допомагає нам. Ківерчанам, волинянам було б приємно знову вас почути…» – так зав’язалося наше листування.
– Слава Україні! – розпочав Григорій Матвійович. – Американці підтримують Україну стовідсотково! Не передати словами те, як ми переживаємо. У Вашингтоні навіть посадили на площі напроти московітського посольства соняшники та волошки як нагадування про Україну. Ми віримо в нашу перемогу! І дуже радіємо згуртуванню всix, хто живе в Україні та за кордоном. Дякую за пам’ять про мене. Я живу в США з грудня 1994 року. Мені пішов 81-й. Уже 16 літ на пенсiї. Мешкаємо з дружиною Олександрою в Нью-Йорку на узбережжі Атлантичного океану…
Ви знаєте, мої погляди повністю збігаються з блогом Валерія Цацкіса, який надсилаю вам, бо в ньому — багатство думки і величезний біль. А ще віра у те, що «переможна Україна відбудується та стане ще кращою».
– Вочевидь, людям такого поважного віку непросто прощатися з тим, що було у минулому, що цінували, на чому виховувалися, чим жили й у що вірили? — запитую.
— Але події в Україні змушують це зробити. Величезною для світу є нинішня місія України, тож усі попередні ідеали безповоротно йдуть у небуття. Адже той звір, що познущався й убив маленьку дівчинку, одночасно знищив і мою душу… Вірю в перемогу України! Впевнений: ця війна, на жаль, ціною невимовних жертв, руйнувань і спустошень змінить увесь світ і змусить багатьох переосмислити моральні принципи. Переконаний, що праця і волинських журналістів розкриває усю правду про агресора, бо, читаючи вас, ми дізнаємося про все оперативно й змістовно.
Людмила ОЛІЩУК.
Я так думаю!
«ПРОЩАНИЕ 2022»
Здравствуйте, уважаемые друзья. Сегодняшний пост будет грустно-прощальным. В нём я буду прощаться со всеми своими идеалами, с детством, отрочеством, юностью
Я буду прощаться с «пионерией», с добрыми и весёлыми фильмами, на которых я вырос, с моим самым любимым праздником — Днём Победы, который я больше никогда не буду праздновать, потому что мой дед и отец прошли всю войну, освобождая Европу от фашизма, но, как выясняется, они не победили. Фашизм, который больше никогда не должен был существовать на земле, расцвёл новыми красками и где? В стране, которая с ним боролась. И я, как сын своего отца и внук своего деда, больше не смогу смотреть на георгиевские ленточки, сложенные в букву Z, на парад техники самой «великой» армии мира, угрожающей человечеству уничтожением.
Я прощаюсь с благородным разведчиком Штирлицем из «Семнадцати мгновений весны», я прощаюсь с любимым Гоцманом из «Ликвидации», которого некогда любимый Машков «убил» на моих глазах, я прощаюсь со всем, что когда-то ценил.
Небольшое отступление.
На каждой войне есть символы, даты, числа, города, события.
Во Второй мировой войне такими были Бабий Яр, Хатынь, Освенцим, Сталинград.
В войне, которую россия развязала против Украины, такими очень страшными символами являются города Мариуполь и Буча!
Тот изверг, который изнасиловал, растерзал и расстрелял маленькую девочку в Украине, он одновременно изнасиловал, растерзал и расстрелял мою Душу!
К сожалению, боюсь, что со временем откроются ещё более кровавые преступления российских солдат, но это уже войдёт в летопись: Мариуполь и Буча!
Ремарка. Я вообще никогда не смотрю телевизор, только футбол. Так вот пару дней назад я включил телевизор и, пока переключал на пульте кнопки, попал на канал «Культура». Там показывали старую запись концерта детского хора Попова.
На сцене стояли симпатичные дети, а в зале сидели очень милые, добрые, весёлые зрители. И вдруг меня обожгла мысль, что это те самые люди, которые теперь в количестве 80% поддерживают мракобесный режим, которые требуют убийства и уничтожения ни в чём не повинных людей. Я больше никогда не буду смотреть ничего из того, что являлось частью моей жизни, потому что тот изверг, который изнасиловал, растерзал и расстрелял маленькую девочку, он одновременно изнасиловал, растерзал и расстрелял мою Душу!
В этом эссе я прощаюсь с любимой мною москвой, потому что я больше не поеду смотреть на красоту улиц и проспектов, не пойду в Большой театр, потому что на месте красивого архитектурного фасада я вижу разбомблённый Мариупольский театр, потому что из каждого арбатского дворика выглядывают замученные и расстрелянные мёртвые тела Бучи.
Я прощаюсь с любимым Санкт-Петербургом, который будет ассоциироваться у наших потомков не как один из красивейших городов и культурная столица россии, а как город, в котором родился самый главный злодей ХХІ века.
Город, в котором расцвёл самый махровый фашизм современности.
Я прощаюсь со всем, что мне было дорого и значимо.
Как я буду жить дальше, ещё не знаю. И вообще я не знаю наступит ли это дальше. Я в растерянности. Мне очень часто кажется, что я сплю, что это страшный сон, что вот проснусь и будет всё как прежде…
Я верю и знаю, что после всего ужаса и кошмара Украину отстроят и она будет ещё краше, правда, загубленные жизни не вернёшь…
Валерій ЦАЦКІС, ізраїльський поет (подаємо мовою оригіналу).
Читайте також у нас: ««Лік орків, яких особисто «пустив на добриво для української землі», веду, але число не скажу», – воїн ЗСУ».
