Ця весна нас змінила жорстко і швидко. Погляд Ірини КРАВЧУК
Війна, яка колись асоціювалася у мене зі старезною обідраною жінкою з косою, тепер видається темною липкою плівкою, яка накрила кожен метр сучасної цивілізованої держави. Цей чорний наліт з’явився через страх, коли на світанку ми побачили новини із заголовком «Увага! Зберігайте спокій…» Інстинкт виживання, який заклала у нас природа, дратував мене до чортиків. Я бачила, як це відчуття охоплювало навіть тих, хто живе поруч — у відносно спокійному Луцьку і, на щастя, ще не бачив справжнього пекла
«Завтра їду кудись подалі. Кожна сирена викликає якусь панічну атаку. Більше не можу…» — сказала мені подруга десь два тижні тому. Вона все ж залишилася вдома: зрозуміла, що її місце у Польщі чи Німеччині передусім знадобиться людям, які опинилися у більшій небезпеці й без житла. Боятися й емоційно реагувати на новини вона не перестала, але нещодавно зізналася, що, на диво, почувається щасливою, бо вперше почала по-справжньому цінувати кожну хвилину. Як я помітила, така реакція на війну нині досить поширена.
Переглядаючи тисячі дописів у соцмережах, зауважую кардинальні зміни у деяких співвітчизників: один навертається до Бога, другий зневірюється, хтось у перші години побіг у військкомат, хоча раніше ніяк не проявляв хоробрості, а інший — герой на словах — взявся штурмувати кордон, щоб виїхати.
Одні з простреленими ногами втікали за межі України під прицілом танка. Інші пакували валізи у тихому містечку на заході країни. Нині вони вигулюють своїх мопсів у Польщі, вивчають німецьку на безкоштовних курсах і постять фото з прогулянки в Італії, поки у їхньому містечку шукають помешкання жителі Маріуполя, Бучі, Донецька, Харкова…
Багатьох, хто залишився, це дратує. Родичі наших захисників обурюються, що інші молоді чоловіки зараз не на фронті. Когось розлютив політик, який для піару повіз військовим кілька бронежилетів.
Родичі наших захисників обурюються, що інші молоді чоловіки зараз не на фронті.
Психологи ж рекомендують пробачати собі та іншим різні реакції на нинішню біду.
Психотерапевтка Валерія Козюбіна пояснює, що під час війни людина не відчуває однієї з основних своїх потреб — безпеки, тому страх — це те, що й мало включатися, щоб будь-яким чином рятуватися від загрози.
«Хтось завмирає і вариться у своїх мізках, хтось біжить і щось робить хаотично, а хтось — б’ється. Треба розуміти, що всі реакції — це нормально, і не треба себе насилувати й чинити так, як умовно «треба робити». Тобто навіть реакція ступору — теж природна. Це значить, що треба дати час психіці «відійти».
Ірина КРАВЧУК, редактор відділу інформації газети «Волинь».
Читайте також на volyn.com.uа: «Бабуся відомої поетеси з Луцька відновлює вишиванки, які окупанти знищили в Бучі (Фото)».