Українські захисники перемагають не тільки ворога, а й смерть.
«Герої не вмирають? Але він же не дихає...»
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редактор відділу інформації газети «Волинь» Ірина КРАВЧУК
Російсько-українська війна триває вже майже три місяці. За цей час не лише українці, а й увесь світ зміг побачити справжнє обличчя кремля. Щоправда, воно почало проявлятися ще вісім років тому, коли у нашому житті з’явилася абревіатура АТО, але трагічність ситуації тоді розуміли не всі…
Коли росія напала на схід України, я навчалася у сьомому класі!
Весною 2014-го бабуся сказала, що почалася війна. У моїй дитячій голові тоді намалювалася справжня катастрофа. Я боялася, що доведеться пережити страждання, про які читала в книгах про Другу світову. Втім, страх швидко зник: дім на місці, близькі в порядку й уроки ніхто не скасовував. Минув рік. А потім ще один… Війна стала асоціюватися не зі смертю, а з небаченою нахабністю росіян. «Після Криму вони хочуть захопити ще й Схід! Рано чи пізно це має закінчитися…», — якось так тоді казали дорослі. Я погоджувалася.
Згодом про це стали говорити менше, а потім ще менше…
– Володимир путін домігся свого. Конфлікт на Донбасі «заморожено». Тема України й агресії росії зникла з перших шпальт ЗМІ, — написав старший радник Пулітцерівського центру Марвін Калб у газеті The Washington Post через рік після вторгнення рф.
Війна тоді була далеко
Українці, які вважали правильним не впускати у своє життя сумних новин і «брудну» політику, «прокидалися» лише тоді, коли у їхнє місто чи селище привозили мертвого солдата. Моя думка не відрізнялася. Й уперше це зрозуміла, коли нашу групу в коледжі покликали вийти на вулицю, щоб провести в останню путь полеглого бійця. Завалена квітами труна, вбиті горем родичі, хвилина мовчання… До цього ця величезна біда була далеко від мого студентського життя, але вона нікуди не зникала!
Коли похоронна колона від’їхала далі, почула в натовпі: «Герої не вмирають!»
Герой — це той, хто відповідає на поклик своєї природи і відважно вступає у боротьбу. У ньому гаряче змагається бажання до життя з потягом до смерті. Він завжди бореться з «нелюдським», бо не може інакше.
Заражені болем люди квапилися розбігтися по своїх справах, а я ніяк не могла усвідомити: «Як це, що герої не вмирають? Він же не дихав…»
Це був хлопець років 26. Одногрупники потім розповіли, що дівчина, яка стояла біля труни, мала стати його дружиною. Останнє повідомлення, яке вона отримала, — багатозначна крапка.
Читайте також: Російські «зомбі» харчуються не мізками, а іншою смердючою «стравою».
«Треба вивчити всі ті імена напам’ять»
На наступному занятті після похорону я вигадала факультатив із вивчення імен загиблих Героїв. Думала, якщо він з’явиться в навчальних закладах, то тих бійців можна буде хоч трохи «воскресити». Втім, коли йшла додому з пар… купила морозиво. Стало соромно. Невже я забула надважливе, бо захотіла пломбір?
У 2022-му стало не до морозива
24 лютого я прокинулася від гучних вибухів і зрозуміла, що ті жахіття з книжки про Другу світову війну таки прийшли у мою реальність. Чула, як сходами вниз збігали люди, подруга панічно збирала валізу, соцмережі кишіли моторошними заголовками. Було страшно. Поки їхала на роботу, здавалося, що бояться навіть дерева. Згодом з’явилися новини про перших загиблих, яких із кожним днем ставало більше. Полеглих солдатів почали привозити у населені пункти один за одним. У моїй голові завжди звучить фраза із 2014-го «Герої не вмирають», коли пишу на нашому сайті: «Хлопець, який загинув, рятуючи побратимів…», «21-річний солдат поліг від артилерійського обстрілу», «36-річний доброволець…». Ретельно звіряла кожне прізвище, тут помилятися не можна! Втім, минуло два місяці. Мені знову соромно. Я не пам’ятаю усіх тих імен…
Ми забуваємо не навмисно
Думала, що не можу пригадати історії, які мене хвилювали, бо їх стало надто багато. Втім, психологиня Оксана Степанюк каже, що справа не тільки в цьому. За її словами, звістка про смерть — це стрес для психіки. Тому ми часто впадаємо у роздуми й стаємо гіперемоційними або навпаки — пасивними. Та з часом організм відчуває, що на це витрачається надто багато енергії й всупереч нашій волі починає повертати психіку у звичний стан.
— Протягом певного періоду нервова система «перетравлює» нові обставини й поступово стає до них готовою. Людина починає розуміти, що треба жити далі й потрохи відпускає те, що спричинило емоційне виснаження, — пояснює Оксана Степанюк.
Чому Герої таки не вмирають
Нещодавно натрапила на книгу «Тисячоликий герой» американського дослідника міфології Джозефа Кемпбелла, яка допомогла мені нарешті зрозуміти, чому загиблі Герої продовжують жити.
«Герой — це той, хто відповідає на поклик своєї природи і відважно вступає у боротьбу. У ньому гаряче змагається бажання до життя з потягом до смерті. Він завжди бореться з «нелюдським», бо не може інакше. Кожна мить тріумфу додає Героєві нових сил і надій. Після подолання перешкод йому вже ніколи не стати колишнім, натомість йому судилося завжди бути живим…», — пише Джозеф Кемпбелл.
Читайте також у нас останні новини війни:
- Данілов розповів, як має виглядати перемога України у війні.
- В рф продовжують готувати резервістів, витягають стару зброю - зведення Генштабу.
- У кремлі обговорюють новий штурм Києва.
- Рівне прощається з двома загиблими братами Олегом та Дмитром Зіберами (Фото, відео).
Усі новини російсько-української війни – тут.
