«Ми взагалі-то миротворці. Але вам усім пі*дець...»

Долари – ​в бідоні, борошно та бензин — ​нова валюта

Обуховичі Іванківської селищної громади Київської області — ​типове українське Полісся, яке перетікає в Білорусь. Тут живуть дуже практичні люди. Це маленька комуна, де всі всіх знають до третього-четвертого коліна. Потрібно мати свою картоплю, щоб свої кури несли свої яйця, своя корова давала своє молоко, треба посіяти свою пшеницю. Незалежність, помножена на натуральне господарство…

24 лютого о 9-й ранку ми виїхали з київської квартири у бік Іванкова. У тривожній валізі були документи, ліки та гроші. За кілька годин в Обуховичах, куди ми приїхали рятуватися від росіян, вже стояли… росіяни. Перші наші страхи були ще міськими: караул, пограбують! Кинулися рятувати гроші. Замотали долари у фольгу, поклали в бідон, той сховали у сільському туалеті. Через день свекор каже: «Ви їх неправильно запакували. Відволожаться». Перепакували. До кінця окупації вони так і лежали в нужнику.

Ми швидко зрозуміли: боятися треба іншого. Виявилося, що ти легко можеш обійтися без усього, що мало цінність у Києві, — ​квартири, машини, прикрас. Але у новому житті не було нічого важливішого за здобуте дивом… борошно. Тому що це означало — ​голод на якийсь час скасовується. Немає електрики, не працює котел-обігрівач, не гріють батареї? Байдуже. Є грубка, дрова і вода у колодязі. І є свекруха, яка вміє пекти хліб із саморобних дріжджів і будь-якого борошна.

Щойно росіяни увійшли до села, їх миттєво почали називати німцями

Це були такі типові німці-окупанти з радянського кіно, які ходять по хатах із автоматами та вимагають «яйкі, млєко, курку». Ми одразу згадали розповіді бабусі чоловіка про те, як фашисти стояли в їхній хаті. Їй тоді було 16. Бабуся говорила, що вони були ще «більш-менш пристойні». Не все молоко забирали — ​кожній дитині залишали по кухлю. Щоправда, як виявилося згодом, то були не німці, а австрійці. З того часу вона вважала австрійців у цілому порядними людьми.

 Окупувавши село, росіяни почали шукати владу. Марно. Не можна знайти те, чого немає. Децентралізація ж. Село тепер є частиною об’єднаної територіальної громади Вишгородського району. Вся влада десь далеко. Є клуб, кілька магазинів, закритий під час окупації фельдшерський пункт. Влади у них зроду не було.

Оскільки захопити владу в селі не вдалося через її відсутність, росіяни зігнали місцевих жителів на збори. Виглядало це так: якась бабуся, спираючись на ціпок, шкутильгає дорогою, за нею повільно їде російська БМП, підлаштовуючись під її темп.

Зібрали людей і вимагали обрати старосту. Старосту! Жителі села з розумінням переглянулися — ​одразу вловили це слово з часів німецької окупації. Тож відмовилися обирати старосту, сказали, що у нас є законно обраний секретар сільради. Але де вона, ми вам не скажемо. Згодом, щоправда, хтось здав секретаря. І вони до неї приїжджали на тій самій БМП. Намагалися вручити гуманітарку. Вона відповіла: «Нам вашого не потрібно. У нас своя картопля й огірки».

Перед присутніми на зборах виголосив промову російський політрук Євгєній. «Ми, — ​сказав він, — ​взагалі-то миротворці. — ​Але вам усім пі*дець, якщо хоч одна волосина впаде з голови російського солдата. А так живіть, як хочете. Ми вас не чіпаємо — ​і ви нас не чіпайте. Тільки за межі села не виходити, переміщуватися з білими пов’язками на рукавах, городами не ходити, на воротах будинків повивішувати списки мешканців — ​перевірятимемо».

Два пакети борошна, зубна паста і лікер «Моцарт»

Головною фігурою у нашому блокадному житті була свекруха. Вона звалила на нас всю свою господарську мудрість і позбавила найменшого шансу не врятуватись. Я впала до неї на хвоста й у прискореному режимі проходила «курси берегині». Почистити картоплю або підлатати труси — ​чудова медитативна практика, особливо коли від тебе нічого, окрім картоплі й трусів, не залежить. Дві головні емоції, з якими я провела ці 35 днів, — ​страх голоду та радість читання. Хемінгуей, Роллан, Достоєвський, Моем, біографії Ейнштейна та Наполеона — ​близько сорока книг, що опинилися у домашній бібліотеці. А картоплі начистила більше, ніж за попередні 25 років подружнього життя.

У нас є сусідка, подруга свекрухи. Війну вона зустріла поза селом, але сказала телефоном, поки був зв’язок, що в разі чого ми можемо забрати з хати її запаси та все, що треба. Якось свекруха пройшла повз її будинок і побачила, що збиті замки. У селі іноді підмародерювали. Не знаємо хто — ​росіяни чи місцевий п’яниця горілку шукав.

У новому житті не було нічого важливішого за здобуте дивом… борошно. Тому що це означало — ​голод на якийсь час скасовується.

А в нас якраз середина окупації, нічого немає. Кажу: ходімо навісимо нові замки й заразом подивимося, може, знайдемо щось корисне. Заходимо в будинок і починаємо обстежувати. Свекруха з бойовим кличем кидається до двох пакетів муки. Я намародерила половину пачки меленої кави і згребла до кишені чайні пакетики. Кинулася до ванної і знайшла там три тюбики засохлої зубної пасти.

Ще зазіхнула на маленьку пляшку з шоколадним лікером «Моцарт». Вісім років тому я привезла її з Відня на подарунок свекрусі, а та передарувала сусідці. Та теж пити не стала, але вирішила, що річ гарна, у господарстві потрібна, і поставила у шафу. І ось через роки лікер повернувся до мене.

Ми прийшли додому, виклали все це багатство на стіл і дружно розреготалися.

Усе, що намародерили, я ретельно переписала, щоб потім компенсувати сусідці.

Звідки беруться новини

Новини в Обуховичах здебільшого були у жанрі ОБС — ​одна баба сказала. На одному кінці села хтось чхнув, на іншому через пів години розповіли, що він хворий на ковід. Із телевізійних каналів наша «тарілка» ловила російський «Перший», коли ще було світло. Оскільки українське телебачення не тішило нас інформацією про гуманітарні коридори, вирішили послухати, чи не скажуть щось про них «мыжебратья». І що ви думаєте? Побачили сюжет, як до нашої сільради в Іванкові нібито з самої «ДНР» приїхала машина з гуманітарною допомогою! На автівці написали «Мир вашему дому». Не думаю, що когось із російських глядачів здивувала логістика, коли через усю воюючу Україну з «ДНР» на Київщину пробиралася машина з гумдопомогою. Загалом російські канали були для нас в окупації нескінченним джерелом чорного гумору.

Огида – ​слово, яке найточніше описує те, що відбувалося

Ніч.Сиджу біля вікна. Воно у світломаскуванні, але я проколупала маленьку щілину й дивлюся. Літаки, бомби, працює «арта», червоні сигнальні ракети. А ти розумієш, що сховатися нема куди, навіть льоху немає. Ти сидиш на підлозі й дивишся на цей нереальний театр бойових дій. Порівняно з іншими нашому селу пощастило. Росіяни зруйнували лише кілька будинків і спалили одну хату. Я не маю пояснення цьому, бо логіки жодної. У сусідній Термахівці за 4 кілометри від нас половини села немає, могили на городах.

Окупанти залишили по собі розриту, зґвалтовану землю, купи сміття та лайна й ікону на блокпосту — ​швидше за все вкрадену в когось із місцевих.

На тих місцях, де стояли їхні танки, — ​випалена земля. Сьогодні трава росте скрізь, крім цих місцин. По полях натягнутий дріт. Цвинтар замінували.

Огида – ​слово, яке найточніше описує те, що відбувалося. Після їхнього відступу хотілося зробити дезінфекцію.

… Ми виїхали машиною зі звільненого села. Дороги не було, мости зруйновані, через понтони проїхати не можна. Замість того, щоб їхати у бік Києва на південь, їдемо на захід у Житомирську область. Доїхали до заправки у Радомишлі. Чоловік побіг заправлятися, повертається з криком: «Є бензин!». Свекруха метнулася, прибігає вражена: «Є хот-доги!». Пхає мені хот-доги та біжить у сусідню крамницю. Вибігає звідти, притискаючи до грудей пакет борошна. Кричить: «Є борошно!». Продавчиня на заправці, дізнавшись звідки ми, розплакалася і до купленого свекрухою борошна подарувала їй олію. Свекруха була щасливою…

Джерело: pravda.com.ua.

Читайте також на volyn.com.ua: ««Скільки пірс можна називати «старий» – ​нехай тепер він буде «рушниковий» (Фото)».