Ієромонах Яків Мільян приїжджає на службу по неділях і в святкові дні.
Волинська глибинка: «Як путін напав, то до нашого храму приходять люди із сусідніх сіл – хочуть чути молитву рідною мовою» (Фото)
Коли після повномасштабного вторгнення росії в Україну то одна, то друга релігійна громада Волині, остаточно прозрівши, покидає московський патріархат та приєднується до Православної церкви України, парафіяни храму первоверховних апостолів Петра й Павла у Береговому на Рожищенщині горді тим, що вони це питання вирішили для себе ще 17 років тому
«На землі виросли – до землі й вернулися»
Найперша зустріч у Береговому – із подружжям Володимира й Ольги Гуделюків. Бо ж Володимир Васильович, як підказали односельці, – церковний староста, а Ольга Миколаївна веде своєрідну хронологію пам’ятних подій, пов’язаних із будівництвом храму, його відкриттям, подальшим життям громади. Хоч могло все зовсім по-іншому скластися в їхньому житті…
– Чоловік – родом з Переспи, – розповідає жінка. – Я в Переспівську школу ходила, як старшокласницею була. Там ми й познайомилися. З армії два роки ждала. Потім ще стільки ж зустрічалися і в травні 1978-го одружилися. Пішла я в невістки. Але тітка Володимира, яка жила в Ковелі, покликала й нас у місто. Обоє на «Ковельсільмаші» робили. Син і дочка наші там народилися. Мали квартиру-малосімейку в гуртожитку. І от Союз розвалився. Всі знаємо, які то були роки. Хтось брав сумку- «кравчучку» і їхав в Польщу, Югославію. Бізнес такий почався. А ми з чоловіком – далекі від цього. То ж поїхали ми в моє Берегове. Як кажуть, на землі виросли – до землі й вернулися…
Поселилися Гуделюки в хаті Ольжиної тітки, що пусткою стояла, відремонтували її. Почалася в їхньому житті нова сторінка.
– Батько мій дав нам коника, купив корівчину, воза, – пригадує Ольга Миколаївна. – Почали ми хазяйнувати.
– Батько мій дав нам коника, купив корівчину, воза, – пригадує Ольга Миколаївна. – Почали ми хазяйнувати.
– Ще до минулого року, – долучається до розмови Володимир Васильович, – я пару коней тримав, але продав і тракторця купив, аби на ноги легше було. Вже мало садимо картоплі – тільки для себе. Сінокосу на паях маємо багато, бо три корови в господарстві – сіно мусить бути на зиму. Молоко продаємо. Можна було б і дорожче людям платити, але що зробиш – як уже є, то добре. Все-таки – добавка до нашої пенсії.
Зараз подружжя залишилося саме – дочка з сім’єю живе в Луцьку, син – у селі Гірка Полонка неподалік обласного центру, тож тільки приїжджають до батьків.
Скоро тридцять років, як перебралися Гуделюки в Берегове. І, як самі кажуть, ніколи не пошкодували, що саме так склалося життя. Травневого дня десь неподалік кувала зозуля, на обійсті цвів садок, поряд – річка, ліс… Де ще таку ідилію знайдеш? І такі, кого потягнуло в рідне село, не лише наші герої. Що далеко ходити – сусідка їхня Марія Романюк із Рожища вернулася в батьківську хату. Спочатку як дачниця город щовесни засаджувала, а потім назовсім перебралася.
Маленьку громаду рухала велика віра і патріотична мета
Жителі села пам’ятають, як у липні 2005 року, якраз на Петра й Павла, приїхав священник Андрій Голуб, який родом із Львівщини (тоді люди не знали, що він служитиме в їхній церкві аж до 2019-го), Василь Шняк із Рожища як представник УПЦ Київського патріархату. Вони вивчали, чи варто братися за спорудження церкви — чи підуть до неї берегівчани, для яких уже багато літ «своїм» був храм в Іванівці, що належить УПЦ МП? Подружжя Гуделюків, розповідаючи про події того часу, в першу чергу називають уже покійного односельця фермера Миколу Куденчука, який «був великим патріотом України». Він і опитував людей, і став основним організатором зведення в селі церкви. Матеріали шукав, спонсорів, без коштів яких не можна було б реалізувати задум, своєю технікою на будівництві допомагав.
– Перш правилося у пристосованому приміщенні, – каже Ольга Гуделюк. – А за якийсь час почалося спорудження храму. Минуло вісім років – і 12 липня, на Петра й Павла, митрополит Луцький і Волинський Михаїл освятив престол, наступного дня – саму церкву, названу на честь первоверховних апостолів Петра й Павла.
Упродовж цих літ кожна подія, пов’язана зі спорудженням храму, була святом: закладення пам’ятної капсули, коли заливали фундамент, освячення куполів… Всі дивуються, за словами Ольги Миколаївни, як у такому маленькому селі, де й триста чоловік нема, ще й при тому, що люди розділилися (частина й далі ходить на службу Божу в Іванівку), вдалося збудувати церкву?
– Наша громада справді маленька, – розмірковує жінка. – Але часи змінюються. Як почалася війна, вона фактично збільшується. До нас пішов дехто із жителів сусідніх сіл – Літогощі, Мильська, тої ж Іванівки й навіть Кухарів, що вже за Стоходом у Ковельському районі, де церкви належать до московського патріархату. Грамотніші, хто читає щось, розуміють, що в Україні має бути українська церква.
Часи змінюються. Як почалася війна, вона фактично збільшується. До нас пішов дехто із жителів сусідніх сіл – Літогощі, Мильська, тої ж Іванівки й навіть Кухарів, що вже за Стоходом у Ковельському районі, де церкви належать до московського патріархату.
А стосовно того, як вдалося храм спорудити, то треба сказати, що берегівчани вдячні своїй односельчанці Євгенії Ліснічук, яка віддала під його будівництво власну земельну ділянку. Що лише відсотків десять робіт виконували наймані працівники, решту ж – самі парафіяни. Гуртом і облаштовували новобудову.
«Переступаю поріг святині – і ніби відчуваю душу свого Миколи»
Шкода, що вже не можна зустрітися з головним організатором зведення церкви, по суті її засновником Миколою Куденчуком. Але ж, як підказали мої співбесідники, можна поговорити з його дружиною, яка була свідком подвижництва свого чоловіка. І ось ми вже в оселі Зінаїди Степанівни. Жінка родом із сусіднього Мильська, а сюди заміж вийшла й «давно стала берегівською». Скоро чотири роки мине, як овдовіла.
– Чоловік дуже тішився, що храм у селі збудував, – каже вона, почувши з якої оказії до неї завітали. – Пригадую, як то було… Люди бідкалися: «От би нам вже почин зробити – фундамент залити». Залили. А потім: «Як би то коробку звести». За якийсь час вже й коробка готова. З Божою поміччю просувалася робота, йшли до задуманого. Чоловік спонсорів знаходив. Ясно, що непросто було. А фермерське господарство вести хіба легко? Через все пройшов – успіхи й невдачі. То й за церкву йому не страшно було братися. (Микола Куденчук багато років працював інженером у місцевому колгоспі, а як Союз розвалився, то фермерське господарство створив. Його слідами пішов і син, який і тепер фермерує. – Авт.).
Судячи із подальших слів Зінаїди Степанівни, їй приємно заходити в храм, знаючи, що її Микола багато старань доклав, аби ця святиня постала в селі. Коли він помер, то двоє священників його відспівували: Андрій Голуб, який правив у церкві до 2019 року, та настоятель чоловічого монастиря села Сокіл ігумен ієромонах Яків Мільян, котрий прийшов йому на зміну.
Як церкву уже звели, пригадує Зінаїда Куденчук, то її сусідка говорила: «Добре – храм маємо, а де ж то хор взяти?». Але й це питання вирішилося. Жінки самотужки почали розучувати піснеспіви. Дивись – і хор є. І керує ним, виявляється, Зінаїда Степанівна.
… З отцем Яковом ми не зустрілися, бо він приїжджає на службу по неділях і в святкові дні. Але на наше прохання храм відкрила касир Лідія Куденчук, і ми відчули ауру святині. На подвір’ї погляд ловить красу весняних квітів. Від людей знаємо, що до оформлення ландшафту разом з іншими парафіянками чимало праці докладає невістка Миколи Куденчука Наталія. Це теж своєрідна їхня подяка людині, завдяки якій берегівчани мають свою церкву.
Читайте також на volyn.com.ua: ««Скільки пірс можна називати «старий» – нехай тепер він буде «рушниковий» (Фото)».
