Доторк ангела у дні війни

Максим, чоловік, воював. Коли мав змогу, телефонував. Підбадьорював, бо чув у її голосі сльози та сум. Обіцяв повернутися живим та неушкодженим. Леся кивала головою і шепотіла:

— Бережи себе…

Потім сльози зникли. Натомість з’явилася ненависть. До цього Леся не вміла ненавидіти. Це великий гріх. Її прабабуся, бабуся — ​побожні. Вчили змалечку доброти й любові. Але ненависть до ворогів була такої величезної сили, що висушила сльози.

Леся — ​шкільна психологиня. Любила свою роботу. Діти довіряли та довірялись їй. Вона ж приховувала тихий смуток. Його було стільки, що, здавалось, ось-ось вихлюпнеться з душі. Все через те, що в них із Максимом не було і не могло бути дітей. У цьому не її вина. Якось чоловік сказав:

— Ти можеш піти від мене, якщо захочеш. Я зрозумію…

Ні, вона не могла піти, бо кохала. Бо її Максим — ​найкращий у світі. Добрий, уважний, люблячий. Не зможе без нього. Якщо доля їх звела, значить, мусять бути разом.

— Ми можемо всиновити дитину, — ​відповіла. — ​Можливо, колись зрозуміємо: ось це маленьке ангеля шукало нас, а ми — ​його.

Максим часто міркував над словами дружини. Проте коли чув дитячий сміх чи бачив радісних батьків, відчував лише тихий щем. Чужі діти. Чуже щастя…

Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у свою сім’ю залишене кимось маля. Але… Те ангеля, про яке казала Леся, чи то було ще в дорозі, чи, може, ніколи не торкнеться його душі невидимим крилом…

…Легкий макіяж, зачіска, елегантний одяг. Лесі подобалось виглядати стильно. Коли ж провела Максима на війну, до косметики не заглядала. Зачіскою став звичайний хвіст. А з одягу — ​спортивний костюм або джинси та светр.

— Скільки, Лесю, ця війна буде тривати? — ​запитувала сусідка-пенсіонерка, яка навідріз відмовилася залишити квартиру. — ​Мої поїхали на дачу. Там вода, світло є. Мені ж чого боятися? Вже купу літ прожила. Тільки сумно самій. А телевізор довго дивитися не можу. Тиск від побаченого й почутого підвищується. Хто б подумав, що така біда прийде. Але в нас тут хоча б спокійно, а там, де твій Максим…

Сусідка тяжко зітхає…

Свекруха працювала в дитячій лікарні медсестрою. Часто дорогою додому заходила до Лесі. Між жінками були гарні стосунки. Тепер вони ще більше підтримували одна одну. Максим — ​єдиний син у батьків. А для Лесі — ​єдине кохання.

— До лікарні діти потрапили. Звідти… Налякані, з простудами. Сироти, — ​розповіла свекруха. — ​Наші медсестри та лікарі їм іграшки, смаколики приносять. А вони майже не усміхаються. Такі малі, а життя вже пошарпало. Дивитися боляче.

— А де їх поселили?

— В одному з дитсадків, здається.

— Якщо їм треба психолога, я могла б…

— Старшеньким, мабуть, треба. Там різні діти. Деякі зовсім крихітки. Я запитаю.

…У садку, де поселили маленьких біженців, працювала мати однієї з учениць, якій свого часу допомагала Леся. Батьки розлучалися. Для дівчинки це була душевна травма. Тамара Василівна познайомила Лесю з персоналом. Ніхто не був проти, аби вона на волонтерських засадах надавала психологічну допомогу дітям.

Чужі діти. Чуже щастя… Із вдячності до Лесі, до її кохання й терпіння, він міг погодитися взяти у свою сім’ю залишене кимось маля. Але…

Із більшенькими розмовляла, малювала… Маленьких, які плакали, брала на руки.

Крихітка з великими голубими очима не вередувала. Спиналася в ліжечку на ніжки, щось мугикала. Падала, і знову спиналася. Біля неї сидів хлопчик років п’яти. Леся пробувала з ним заговорити. Та він вперто мовчав. І насторожено дивився, коли жінка бавилася з маленькою.

Вихователька розповіла про гірку долю цих дітей. Софійка і Сашко. Вони вже майже пів року в сиротинці. Батьки в аварії загинули. В бабусі після цього серце не витримало. У них нікого нема. Бо батько також сиротою ріс.

Коли почалася війна, дітей евакуювали. Сашко сидить біля ліжечка сестрички. Стереже її наче. І мовчить.

Леся щодня навідувала Софійку. Маленька її впізнавала, тягнула ручки. Навіть Сашко вже не дивився на Лесю з-під лоба. І вперше взявся за олівці.

— Не звикайте до них, — ​радила вихователька. — ​Бо і вам, і їм буде потім важко. Зрештою, ви — ​психолог, самі знаєте.

Вона знала… Знала, що полюбила цих дітей. І не хоче розлучатися з ними. Розповість про Софійку та Сашка чоловікові. Трішки пізніше. У братика та сестрички мають бути сім’я, дитинство, дім.

Після занять Леся збиралася додому. Заглянула до Софійки. Дівчинка їй усміхнулася. А Сашко несміливо торкнувся Лесиної руки. Це було схоже на доторк ангела, який їй повірив…

Ольга ЧОРНА

Читайте також: Казав колись мій дідо: «Обирай не хату — обирай сусідів!».