Онук пана Павла визначився зразу: 500 гривень – мамі, 500... йому!
1000 гривень від улюбленої «Волині» виграв Павло Олех із Любомля нині
Прізвище чоловіка, якому ми вручили цього разу подарунок*, добре нам знайоме, як і читачам нашого додатку «Так ніхто не кохав», у якому він — активний автор дотепних римованих підписів до фотознімків у рубриці «Стоп-кадр». Хто не знає — набирайте у графі пошуку на сайті volyn.com.ua два слова: «Павло Олех»
«Віршів романтичних не присвячував, а от портрета мого малював»
Отож, їхали ми у прикордонний Любомль, де живе Павло Іванович, в очікуванні знайомства з цікавою людиною. І розчаровуватися не довелося. На затишному обійсті нас зустріла дружина нашого героя Валентина Іванівна. Поки чекаємо чоловіка (він якраз поїхав на луг по щавель, тож довелося телефонувати й кликати додому), жінка, почувши, з якої нагоди ми приїхали, каже:
— Газети він любить читати… І сам пише. Знаю, як вчився в школі, то й вірші складав.
— Певно, й вам романтичні рядки присвячував? — допитуємося.
— Цього не було, а от портрети мої малював…
Пан Павло ще й такий хист має. І могла б Валентина Іванівна показати його роботи, та «позавозили всі малюнки в батьківську хатину чоловіка, що в селі Залісся на Шаччині». Їздить подружжя туди, як на дачу. От підуть чорниці — й вони знову не раз будуть там — на природі.
Пан Павло ще й такий хист має. І могла б Валентина Іванівна показати його роботи, та «позавозили всі малюнки в батьківську хатину чоловіка, що в селі Залісся на Шаччині». Їздить подружжя туди, як на дачу. От підуть чорниці — й вони знову не раз будуть там — на природі.
До речі, Валентину Іванівну, зважаючи на її мову, ми сприйняли спочатку за білоруску: старається українською говорити, але не зовсім вдається. Виявляється, вона народилася й виросла в Казахстані. Її батько — хлопець із села Гуща на Любомльщині — цілину освоював, як і багато його ровесників із Полісся. На Волині, бувало, гостювала. А як мала двадцять один рік, то приїхала в Любомль до тітки й назовсім залишилася тут.
— Як же живеться з чоловіком, у якого така творча натура?
На це запитання жінка каже:
— То ж непогано, що пише, малює, газети перечитує й зберігає. Зате не п’є, не курить… Він у мене головний постачальник — піде й усе, що треба, купить, додому доставить. Я рідко й ходжу в магазин чи на базар.
А де вона зустріла такого золотого чоловіка, то вже розповідав сам Павло Іванович, коли долучився до розмови:
— Відслуживши в армії, я вернувся у своє Залісся. Але ж треба було якусь роботу шукати — от я й переїхав у Любомль. Квартирувався й працював слюсарем на місцевому хлібозаводі. Якраз у тій зміні, де Валя майстром була. Там і познайомилися. З рік, як кажуть, походили й поженилися.
Ще років п’ять подружжя, маючи сина Віталія, по винайманих квартирах тулилося. А ось донька Надя народилася вже тоді, як жили в своєму будинку.
То ж непогано, що пише, малює, газети перечитує й зберігає. Зате не п’є, не курить…
«Почую щось дотепне — помізкую, трохи свого додам — і є бувальщина»
Отак і долі людські розкриваються при зустрічах із шанувальниками «Волині». Сорок другий рік подружжя у парі. Уже трьох онуків подарували їм діти. Наймолодший, Ромка, як хлопчик назвався (це син доньки, яка зі своєю сім’єю живе в домі батьків), взяв у дідуся тисячу від нашої газети й десь на трохи відлучився. А коли повернувся до нас в кімнату, то стало ясно, що гроші він уже розподілив: 500 гривень дав мамі, стільки ж залишив собі. Видно, знає, що дідусь так само зробив би. Маленький «фінансист» і на фото з дідусем…
Тим часом Павло Іванович приносить чимало примірників нашого видання «Так ніхто не кохав». Що не випуск, то бачимо його прізвище під дотепними заримованими підписами до фотознімків у рубриці «Стоп-кадр». Чоловік згадує, що в школі його улюбленими предметами були українська мова й література. Будучи учнем, писав вірші й навіть надсилав у районну газету. Дещо схвалювали до друку.
— Якийсь час, — говорить, — коли діти росли й клопотів мав більше, то не писав нічого. А от постаршав — і знов потягнуло до паперу й ручки. Бувальщини в основному в моєму доробку.
Стосовно того, звідки чоловік теми для них черпає, відповідь така:
— Почую щось дотепне — помізкую, трохи свого додам — і є маленька гумористична історія. Мені — шістдесят п’ять. Але ще донедавна працював у котельні. Ніч довга. Спаде щось на думку — берусь за писання.
На тому, щоб якнайчастіше були миті творчості, а відтак і зустрічі на сторінках наших видань, ми й попрощалися з чоловіком, який має хобі, котре приносить йому душевну втіху. n
*Під подарунком мається на увазі придбання товару за 0,01 гривні.
Читайте також: У двох країнах випустили марки з Патроном (Фото).
