Найстрашніша книга про війну в Україні ще не написана…

…що бузок найрясніше цвіте після затяжної зими

Думаю, як добре, що книга «Бузкові дівчата» американської письменниці Марти Холл Келлі потрапила мені до рук ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Бо навряд чи змогла б читати про Другу світову війну тепер, коли такі ж трагічні події, сповнені руйнувань міст і сіл, загибелі воїнів-захисників і цивільних людей (масштаби їх до того ж помножені, зважаючи на сучасні технології), переживаємо в реальному часі…

По правді, цю книжку дочка мені купила в подарунок, спокусившись тим, що на обкладинці побачила мій улюблений бузок. А суть назви я зрозуміла, вже дочитуючи роман. Виявляється, бузок найрясніше зацвітає після затяжної зими — ​з цим явищем авторка порівняла життя своїх героїнь — ​трьох жінок — ​американки, полячки і німкені. Вони, загартовані війною, теж знайшли в собі сили не занепасти духом і реалізувати себе у непростому житті.

Справжнє багатство України — ​не в міфологічному золоті, а в її народі й національному характері. 

Хто ці три жінки? Це американка й водночас француженка Кароліна, яка в далекій заокеанській Америці могла б заплющити очі на війну, як багато хто й зробив. Але вона долучилася до благодійності й підтримувала тих, у кого війна забрала все. Ця жінка не лише надсилає посилки в дитячі сиротинці, які були облаштовані в маєтках і палацах Франції, а й задумується над тим, аби всиновити кого-небудь із тих дітей. Мимоволі виникає асоціація із сьогоденням: скільки і в США, і в країнах Європи нині таких Каролін, які, допомагають українським дітям, котрих сиротами зробила війна з її жахіттями вже у XXI столітті?!

Здається, за життя багато прочитано й побачено у фільмах про німецькі концентраційні табори смерті. І навіть особисті враження є після відвідин, зокрема Майданека, що на околиці польського міста Люблін. Але у «Бузкових дівчатах» це місце знущань над людиною показано по-особливому — ​через долю ще одної героїні — ​полячки Касі. Вона, на початку історії ще 16-літній підліток, стає жертвою хірургічних експериментів: в тіла здорових піддослідних вживлювали різну непотріб, аби спровокувати зараження й мати змогу випробувати медпрепарати, призначені для лікування ран, отриманих гітлерівцями на фронті. Кася не просто вижила, тоді як багато хто загинув, — ​їй доля дарувала жіноче щастя — ​заміжжя, народження дитини. Вона та інші полячки, які були скалічені у концтаборі, й стали для згаданої вже Кароліни «бузковими дівчатами», якими американка опікувалася в повоєнні роки, дбала про їх лікування за океаном і навіть запрошувала в своє обійстя, засаджене бузком.

Ну а експерименти над жінками у  концтаборі проводила німкеня Герта. Її скальпель вкоротив не одне життя. За цей злочин її — ​єдину жінку-лікаря — ​засудили на Нюрнберзькому процесі. Правда, експериментаторка відбулася… легким переляком: була достроково звільнена й навіть працювала за фахом, хоч за вироком одержала 20 років ув’язнення.

… чи будуть покарані ті, хто прийшов на нашу землю нас убивати, бо ми українці?

А сьогодні на думці — ​численні військові злочини проти людства у російсько-українській війні, які назвала геноцидом не лише Верховна Рада України, а й ряд країн світу. 23 травня у Києві Солом’янський райсуд визнав сержанта російської армії Вадима Шишимаріна винним у вчиненні кримінального правопорушення за частиною другою статті 438 Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни, поєднані з умисним вбивством) і засудив до довічного позбавлення волі. Це перший такий вирок. Адвокат сказав, що він може бути оскаржений. Чи не матимемо й тут лише того самого «легкого переляку»? Чи будуть покарані ті, хто прийшов на нашу землю, зазомбований своїм «божком» путіним, що «Україну придумав ленін», й цинічно вбиває українців — ​не на полі бою, а в їхніх будинках, на вулицях?..

Про російсько-українську війну, яка триває дев’ятий рік, уже багато є книжок. Одна з тих, що увійшла свого часу в число кращих, — ​роман журналіста Сергія Лойка «Аеропорт». Якби читала її зараз, то з особливою пошаною згадала б кіборга Василя Шумика із села Ворокомле Камінь-Каширського району, про якого не раз розповідала наша газета. Він теж був у пеклі Донецького аеропорту, втратив там здоров’я, а через п’ять років віддав нирку своєму єдиному синові Олександру. На жаль, його життя невдовзі обірвалося. Думаю, де був би зараз цей чоловік? І знаю відповідь: споряджений рюкзак стояв у нього завжди напоготові…

Про російсько-українську війну, яка триває дев’ятий рік, уже багато є книжок. Одна з тих, що увійшла свого часу в число кращих, — ​роман журналіста Сергія Лойка «Аеропорт». Якби читала її зараз, то з особливою пошаною згадала б кіборга Василя Шумика із села Ворокомле Камінь-Каширського району, про якого не раз розповідала наша газета. Він теж був у пеклі Донецького аеропорту, втратив там здоров’я, а через п’ять років віддав нирку своєму єдиному синові Олександру. На жаль, його життя невдовзі обірвалося. Думаю, де був би зараз цей чоловік? І знаю відповідь: споряджений рюкзак стояв у нього завжди напоготові…

Але якщо раніше здавалося, що більш реалістичної книги про війну бути не може, то зараз ця думка підкоректована нинішніми реаліями. Хтось ще має написати про Бучу, Бородянку, Маріуполь — ​про жахіття війни без правил, якими сповнене повномасштабне вторгнення росії в Україну. Адже якраз побувавши на Київщині, прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон заявив, що «свідчення злочинів, скоєних проти мирного населення у Бучі, не виглядають «далекими від геноциду». Він запевнив, що зробить все, що в його силах, аби вичерпати ресурси військової машини президента рф володимира путіна. А президент США Джо Байден після оприлюднених кадрів із Бучі підтвердив, що російський президент володимир путін є воєнним злочинцем.

9 травня глава Сполучених Штатів Америки підписав закон про ленд-ліз для України. Затверджуючи документ, він сказав: «Українці щодня борються за своє життя. Ціна боротьби висока, але поступ агресії коштує ще більше». Країни Євросоюзу теж не відразу зрозуміли, що це війна не лише українців. За недавнім повідомленням радника голови Офісу Президента України Михайла Подоляка в одному з інтерв’ю, деякі європейські політики ще й зараз пропонують Україні піти на територіальні поступки росії для того, щоб володимир путін «зберіг обличчя».

… легендою про скарби Полуботка

Тішить, що Україна в ці непрості дні переймається не тим, аби путін «зберіг обличчя», а вже думає про відбудову зруйнованих рашистами міст і сіл. В Офісі Президента України розробляють план, відповідно до якого за відновлення кожного з регіонів відповідатиме конкретна країна світу. Наскільки відомо, декілька вже зголосилися на таку участь. Велика Британія, зокрема, виявила бажання відбудовувати Київ та Київську область, Данія — ​Миколаїв і Миколаївщину, Балтійські держави готові підтримати Житомирщину…

Ось коли — знаючи, що збитки, завдані Україні, наближаються вже до 100 мільярдів доларів — мимоволі згадаєш скарби Полуботка. Про них говорили і сто літ тому, і тридцять. У 1990 році народний депутат, письменник Володимир Яворівський вийшов на трибуну парламенту і повідомив, що незалежна Україна має власні скарби, які зберігаються в англійських банках з початку XVIII століття. А поклав їх туди гетьман Павло Полуботко під проценти із заповітом: Україна має отримати це золото, коли стане незалежною державою. Сума, яка пролунала тоді, вразила народних обранців — ​це були трильйони фунтів стерлінгів. Якщо розділити ці гроші на кожного з нас, то вийшло б по 38 кілограмів золота.

Що далі? Будемо вважати, що маємо легенду, хорошим коментарем до якої став знятий у 1993 році режисером Вадимом Костеллі на кіностудії імені Довженка гумористично-пригодницький фільм «Вперед за скарбами гетьмана!». Мораль стрічки, за словами кінокритиків, у тому, що справжнє багатство України — ​не в міфологічному золоті, а в її народі й національному характері. Саме завдяки силі духу, яку українці проявляють у битвах з путінським військом, з нами світ.

Читайте також: Коли СБУ займеться не ворогами росії, а її друзями?