Молитви Любові Карпівни допоможуть Україні перемогти.
«4 сини і внук на фронті. Чи може нині хтось більше служити суспільству, ніж ця жінка з Волині?» (Відео)
Лауреатом обласної журналістської премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству–2022» стала жителька села Верхи Камінь-Каширського району Любов Карпівна Смолярчук
Цю інтонацію важко описати: в її простих словах ховаються сльози, надія і навіть вдячність... Плануючи зустріч із волинянкою, п'ятеро рідних людей якої нині на фронті, ми очікували, що зіштовхнемося з образою на весь світ, а натомість побачили, якою може бути любов
Біля дерев'яної вибіленої хати – оновлена криниця з дерев’яним колесом-корбою. На подвір'ї бігають троє котиків, у буді – пес, типовий український Бровко, і кури – окремо, у вольєрі. Збоку стоїть сільськогосподарський реманент. Скрізь порядок. Вочевидь, вести господарство мамі допомагають діти...
– Ой доленько, моя доленько! Чи то я такого варта, – відреагувала господиня обійстя на нашу делегацію з квітами і телевізійною камерою.
Я молюся за життя українських воїнів. Дай Боже, щоб була перемога, і всі матері дочекалися своїх дітей. Так важко їх ждати.
– Навряд чи є ще в Україні людина, яка більше заслуговує на відзнаку «За служіння суспільству», ніж ви, – відповів головний редактор газети «Волинь» Олександр Згоранець. Він разом зі старостою села Ростиславом Смалем завітали до оселі Любові Смолярчук, щоб вручити їй диплом лауреата та грошову премію.
Про Любов Карпівну ми вже писали у номері «Волині» за 25 травня та на сайті volyn.com.ua.
Жінка пережила не одну війну. Й досі зі сльозами згадує, як чекала старшого сина Віктора з Афганістану.
– 18 років було йому. Він тільки одного Каменя (Камінь-Каширський – Ред.) знав. Вчився на зварювальника. Закінчив – і зразу забрали. Три місяці був в Ташкенті, а з першого січня 1987-го попав в Афганістан. Вам не передати... Ходила на роботу. Все чула, що жінки на фермі говорять, але не сприймала нічого. Як тьма якась була, – пригадує волинянка.
Читайте також: «За тебе молиться весь світ...», – матір захисника Маріуполя в останній розмові з сином.
Трохи згодом усі ці емоції повернулися, коли середній син Анатолій брав участь у миротворчій операціії Сил ООН в Югославії. Потім до війська добровільно пішов наймолодший Павло, хоча міг уникнути служби, оскільки двоє старших братів побували в гарячих точках.
А в лютому 2022-го мати спочатку навіть не знала, що діти, внук та зять стали на захист країни.
– Чи то от Бога, чи от людей та війна, діточки, не знаю. Але як вона стала, всі сини пішли на фронт, не змовляючись. Мені спочатку нічого не казали. Говорили, ми вдома, в нас усе добре. Аж потім дізналася, – розповідає Любов Карпівна.
Питаємо, як вдалося виховати справжніх патріотів. Вона ж відповідає, що нічого навмисне не робила. Все життя пропрацювала в місцевому колгоспі. Часто на роботу брала із собою дітей. Ті допомагали. Траплялося, що корів замість матері доїли.
Цього року на Великдень до Любові Карпівни не змогли приїхати сини та внук В’ячеслав, який також нині у ЗСУ. А внучці Ользі не дозволили рідні. Коли почалася війна, вона відмовилася евакуюватися з Києва, й активно взялася за волонтерську роботу. На Паску ж хотіла відвідати бабусю, але батьки вирішили, що шлях на Волинь і назад надто небезпечний.
Ми пообіцяли Любові Смолярчук, що приїдемо до неї ще раз, коли окупант буде вибитий з української землі, щоб познайомитися з її синами особисто. Жінка ж поділилася, що безперестанку молиться, аби війна якнайшвидше закінчилася.
– А чи молитеся, щоб путін швидше згинув? – запитуємо.
– На смерть я не молюся. Я молюся за життя українських воїнів. Дай Боже, щоб була перемога, і всі матері дочекалися своїх дітей. Так важко їх ждати. Серце щемить кожної хвилини, – каже лауреатка премії імені Степана Сачука «За служіння суспільству» Любов Смолярчук.
