Головний редактор попросив Сергія не спізнюватися на першу літучку після Перемоги.
Журналіст і захисник України Сергій Хомінський мріє написати репортаж з параду Перемоги на Красній площі... під синьо-жовтим прапором
Сергій – доцент кафедри видавничої справи Київського університету імені Бориса Грінченка, а ще наш кореспондент. Читачі «Волині» добре знайомі з його авторськими колонками, спортивними репортажами та аналітикою із традиційно дотепними заголовками. А цього року він став лауреатом премії імені Полікарпа Шафети за кращі публіцистичні твори від редакції «Волині» і місцевої спілки НСЖУ. Щоб вручити йому заслужену відзнаку, нам довелося влаштувати таємну операцію
Сергій Хомінський нині служить в одному із підрозділів тероборони. Його командири не мали великого бажання спілкуватися з медійниками і в нинішній ситуації їх можна зрозуміти.
Втім, нам таки вдалося домовитися про зустріч із військовими, але про справжню її мету наш колега не здогадувався. Він думав, що ми презентуємо свої видання його побратимам. Адже сьогодні завдяки волонтерам і благодійникам газету «Волинь» отримують українські захисники на різних ділянках фронту.
– «Слово, моя ти єдиная зброя!» – писала Леся Українка. Сергій нині озброєний не лише словом, хоча ним він володіє крутезно. Але нині в руках журналіста Хомінського і справжня зброя. Тому він тепер має силу «джавеліна», якого так бояться москалі, – сказав під час виступу головний редактор «Волині», чим змусив журналіста-бійця знітитися. А коли Сергій Хомінський отримав диплом лауреата премії, взагалі розчулився. І згодом, пожертвувавши обідом, дав нам невеличке інтерв’ю.
– Сергію, чи думав раніше, що доведеться колись брати в руки зброю?
– Під час навчання в Інституті журналістики проходив курс підготовки за програмою офіцерів запасу. Але мені вже 40 років минуло, і думалося, що це посвідчення офіцера запасу залишиться лежати десь там на поличці і ніколи мені не знадобиться. Повернулося, як повернулося: широкомасштабне вторгнення. Тому я зараз тут – у війську.
– Здогадувався, чому ми приїхали?
– Це справді для мене повна несподіванка. Був переконаний, що журналісти газети «Волинь» привезли бійцям нашої бригади свіжу пресу. Тому коли Олександр Згоранець вручав мені премію, я, чесно кажучи, втратив дар мови.
Це величезна честь, адже премія носить ім'я людини (Полікарпа Гервасійовича Шафети), яка зробила неоціненний внесок у розвиток волинської та загальноукраїнської журналістики. Крім того, «Волинь» сьогодні – це дуже хороше, світле явище в сучасній журналістиці.
Читайте також: «4 сини і внук на фронті. Чи може нині хтось більше служити суспільству, ніж ця жінка з Волині?» (Відео).
Ми знаємо, як непросто зараз пресі, зокрема через вплив олігархів. А тут ідеться про справді незалежну газету і не одну, адже редакція, крім «Волині», створює «Цікаву газету на вихідні», журнали «Так ніхто не кохав» і «Читанка для всіх», а також сайт volyn.com.ua.
– Як так сталося, що ти потрапив у журналістику?
– Ну, це довга історія... (усміхається. – Авт.) У садочку мріяв бути космонавтом. Потім – футболістом. А вже така серйозна мрія – стати лісником, адже тут йдеться про захист довкілля... щось таке хороше. Але так склалося, що після закінчення 9-го класу я вирішив заробити свої перші гроші. Купував газету «Кієвскіє вєдомості» в столиці по 30 копійок, а продавав у приміських електричках по 50. Саме тоді мені сподобалося читати газети. Зрозумів, що це насправді цікаво. Захотілося не лише продавати їх, а й писати туди. Це ж класно: подорожі, знайомства... Я загорівся цією мрією. З третьої спроби поступив в Інститут журналістики і паралельно – в училище МВС. Дуже довго вагався, але обрав медійний фах. Хоча міліція мене теж наздогнала. Моя дружина – підполковник Нацполіції...
– Колеги називають тебе майстром заголовків, а який тобі із них сподобався найбільше?
– Коли у 1990-их київське «Динамо» обіграло каталонську «Барселону» вдома 3:0, а у гостях – 4:0, одна з російськомовних столичних газет за підсумками цього матчу вийшла із заголовком «Молилась ли ты на ночь, Барселона?». Ніби все на поверхні, але розкішно. А в якому саме виданні, вже не пригадаю...
– Який репортаж ти мрієш ще написати?
– З параду Перемоги на Красній площі під синьо-жовтим прапором, під тризубом замість двоголових орлів і рубінових зірок. Абсолютно вірю, що це буде. Хочеться побачити це самому, і щоб люди, які поруч, дожили. Думаю, що нині це мрія кожного журналіста...
