Доброволець з Білорусі втратив ногу, але знову рветься на передову

Боєць розповідає, що знав, рано чи пізно в Україні розпочнуться повномасштабні бойові дії. «Готувався до них, тому в мене було відчуття «Ну я ж казав». Ми з товаришами з першого дня їздили по Київській області, допомогали хлопцям, у яких була недостатньо укріплена оборона», — ​каже він. 

А вже 3 березня на околиці Бучі Олексій втратив ногу. «У певний момент ми потрапили в оточення. У комплекс, в якому ми перебували, прилетів російський снаряд. Хлопці поруч зі мною падали — ​їм посікло ноги. Мене перекинуло вперед. Я був без шолома, не знаю, як мені нічого не влучило в голову. Думаю, везіння. Я спробував піднятися, але зрозумів, що не можу. Дивлюсь на ногу, а вона бовтається на шматку шкіри та сухожиллі. Відповз на декілька метрів від місця, куди «прилетіло». Тоді побачив, що уламок снаряда поцілив у мою ліву руку. Через контузію нервів у мене рухалося лише декілька пальців», — ​розповів військовий.

Нащо лякатися смерті? Рано чи пізно це трапиться з кожним. Для чоловіка, воїна, загинути в бою — ​честь.

Правою рукою, щоб зупинити кровотечу, Олексій наклав собі на ногу джгут-турнікет. Трохи пізніше хтось із хлопців відтягнув його до безпечнішого місця. «Коли людина йде на війну, вона розуміє: таке може трапитись. Подумав: добре, що втратив лише одну ногу — ​зможу нормально пересуватись. Чесно кажучи, ситуація була непроста. Мені здавалось, що ми навряд чи врятуємось, і я навіть записав прощавальне відео. Хотів залишити щось на випадок, якщо мій телефон знайдуть. Близькі й так знають, що я до них відчуваю, навіщо повторювати це перед смертю? Я був зосереджений на бою. Своє завдання виконав: частину противників убив. Можна в принципі і честь знати», — ​пригадує той день боєць.

На думку захисника України, якщо людина не відчуває у таких ситуаціях страху, мабуть, з нею щось не так. Але страх можна контролювати, що він і робив. «Нащо лякатися смерті? Рано чи пізно це трапиться з кожним. Для чоловіка, воїна, загинути в бою — ​честь. Мені значно страшніше було б померти від якоїсь хвороби. Зранку наступного дня я дізнався, що хлопці врятувались. Вони тримали оборону близько 12 годин. У той день у нас загинуло п’ятеро людей. Для дружини це був емоційний момент. Я її заспокоював: говорив, що все нормально і що це стандартна ситуація. Люди живуть і без ніг», — ​каже Олексій.

Боєць згадує, що перші три дні здавалося, що фантомний біль його оминув, але потім почалося. Близько місяця Олексій сидів на морфії. «Біль був настільки нестерпним, що мені кололи морфій 3–4 рази на день. Боліла нога, якої нема. Розумію, що зараз я воїн досить сумнівний, але, коли сформується кукса, мені поставлять бойовий протез. І, якщо війна до того часу не завершиться, зможу брати участь у боях. А поки що допомагаю хлопцям з організаційними процесами, ділюсь бойовим досвідом», — ​сказав білоруський доброволець.

Свій день народження він відсвяткував у лікарні через тиждень після того, як втратив ногу. До нього прийшли друзі, їхні обличчя були дуже напружені. Імениннику довелося їх заспокоювати: «Я сказав: усе добре, попереду багато роботи. Життя триває. День перемоги поки що складно уявити. Коли ми звільнимо усі захоплені території, нам потрібно буде відновлювати Україну, будувати сильну країну, яка за необхідності знову зможе дати відсіч російським амбіціям. А вони в росії, думаю, ніколи не зникнуть», — ​підсумував Олексій.

За матеріалами segodnya.ua, білоруського видання «Дзеркало».

Леонід ОЛІЙНИК

Читайте також: Дивом вижила, але втратила руку, ногу та дитину, яку носила під серцем.