«Загарбники ґвалтують навіть дуже літніх жінок…»

«Містян, які пішли на танки з коктейлями Молотова, крупнокаліберним кулеметом розірвали за секунди…»

Херсонську область було окуповано дуже швидко. І так само швидко зникла можливість виїзду. Спочатку відсікли дорогу на Миколаїв через Посад-Покровське, потім через Станіслав і Олександрівку. Далі відрубали шляхи в напрямку Кривого Рогу, останній з яких — ​через сумнозвісний Давидів Брід, де колону цивільних накрили «Градами». Серед тих людей була моя колега, їй та її маленькій доньці пощастило лишитись живими, але вона мовчить про те, що там коїлось. Виїхати зараз можна лише через Крим і територію рф до країн Балтії. Це щонайменше 600 доларів і чотири доби в дорозі автобусом. Для пересічної родини це нереально.

В області дуже багато росіян, і вони почуваються господарями. В селах коїться страшне. В Осокорівку (вона наразі звільнена, якщо не помиляюсь) разом із військовими зайшли лікарі, які констатували масові зґвалтування. Як сказала одна з постраждалих, вік і зовнішність для загарбників значення не мали — ​глумилися навіть над дуже літніми жінками.

В області дуже багато росіян, і вони почуваються господарями. В селах коїться страшне. 

Прекрасного села на березі лиману — ​Олександрівки — ​більше не існує, його зрівняли із землею. Голова Станіславської ТГ та мешканці Станіслава досі займаються евакуацією та похованням тіл загиблих — ​усе на свій страх і ризик, бо обстріли не вщухають.

Славнозвісна Чорнобаївка… «Серіал», про який із таким захватом і гумором жартували всілякі експерти. Нам не було з того ані смішно, ані радісно, бо там люди. Це велике село, яке кожну серію цього пекельного серіалу платить людськими життями. Є загиблі і поранені, діти і дорослі. Є вулиці, на яких не лишилось жодного цілого будинка.

Білозерка. Там танки стоять між хатами і від пострілів здригається земля. Таких сіл безліч по області, і в кожному своя історія жахів війни пишеться пакетами «Градів».

Херсон. Моє чудове південне місто, мій дім. Трагедія його окупації почалась одразу і криваво — ​битвою за Антонівський міст. Передмістя Херсона — ​села Антонівка і Кіндійка — ​було під обстрілами кілька днів, а потім ще кілька не вдавалося домовитись про евакуацію мешканців, які вціліли під обстрілами. Люди тікали в чому були і як могли. Серед них — ​мій знайомий, йому довелось разом із родиною рятуватись під обстрілами, бо від їхнього будинку лишилась одна стіна. З того часу він від голосних різких звуків просто непритомніє.

А потім у місто заїхали танки. І сталась трагедія Бузкового парку: там містяни пішли на танки з коктейлями Молотова. Крупнокаліберним кулеметом їх розірвали за секунди. Росіяни довго не пускали нікого, щоб забрати тіла. Місцевий священник, панотець Сергій Чудинович, на свій страх і ризик разом із кількома чоловіками поховали героїв у братській могилі прямо там, у парку. В перші дні окупації Херсона з важкої зброї обстріляли будинки на вулицях Тарле і Перекопській. Сказали, що це помста за опір у Бузковому парку.

«Сьогодні вже 105-та доба, як я не вмикаю світла»

Наприкінці квітня в області відрубали зв’язок. Липкий жах від неможливості подзвонити рідним і дізнатись, чи живі вони, я не забуду до скону. Ми їздили на околицю міста, бо туди доходив сигнал із Миколаївщини. Потім зв’язок повернули, але за місяць вимкнули знову, і його нема вже другий тиждень. Взагалі ніякого і ніде, навіть міські телефони не працюють.

Інтернет є лише в тих, хто ще до війни підключив його від невеликих локальних провайдерів. Люди знімають паролі з домашнього вай-фаю, щоб сусіди теж могли скористатися. Всі заклади і установи, які мають інтернет-зв’язок, познімали паролі й повідомили про це у соцмережах, щоб херсонці мали можливість зв’язатися з рідними.

На центральній вулиці, Суворова, в одній точці слабенько ловить зв’язок оператора «Лайфсел», там юрба людей — ​на лавках, на парапетах.

Тепер про банки. «Аваль» пішов практично одразу, не надавши людям можливості ані перевести кошти, ані зняти. «Ощад» тримався до останнього, аж поки туди не прийшли озброєні військові і не сказали: «Це тепер наше».

Ми будемо довіку вдячні «Привату», що він досі зі шкіри пнеться, але не залишає своїх клієнтів напризволяще. Зняти готівку можна тільки у його відділеннях. Черги неймовірні, але ж можна. Коли в нас вкрали зв’язок, служба підтримки банку знайшла можливість проходити автентифікацію без СМС.
Якщо не вдалося достоятись за готівкою у черзі, то в Херсоні є тепер нова спеціальність — ​«обнальщик». Людина, яка дасть вам готівкою суму, яку ви перекажете їй на картку. Бере за це ​від 2 до 10% — ​залежно від суми.

«Рускій мір» позбавив нас аптек і ліків. Медикаменти продаються на узбіччях доріг і на базарах із багажників машин під пекучим сонцем. Або через телеграм-групи з тих-таки машин. У цих групах, аби підкреслити, що препарати якісні, роблять приписку: «українські» або «не Крим». Якщо, не доведи Боже, щось серйозне — ​ліки будуть шукати всі родичі і друзі хворого у всіх кінцях міста одночасно. І не факт, що знайдуть. Був момент, коли пляшечка перекису водню коштувала до ста гривень. Сьогодні за упаковку лінексу хотіли 850 гривень.

У перших числах травня можна було йти повз парк тротуаром і раптом помітити, що в траві лежать снайпери. І одночасно по дорозі їде БТР із автоматниками. Звернути нікуди, пришвидшити крок не варто — ​може бути розцінено як завгодно, і просто застрелять.

Найболючіше — ​коли кажуть: «Ви самі винні», «Давайте віддамо росіянам Херсонщину, тоді вони не підуть далі». 

Десь під кінець квітня росіяни вгатили по центру міста ракетою, щоб звинуватити в цьому ЗСУ. Результат — ​ніхто не повірив в обстріл України, в центрі годі було знайти цілої шибки. Влучила ця залізяка метрів за 600 від мого дому, на щастя, я там не ночувала, але вранці бігла так, що думала серце вискочить. Того разу повезло — ​вибухова хвиля пішла в іншому напрямку, навіть вікна цілі.

Сьогодні вже 105-та доба, як я не вмикаю світла. Росіяни в темний час доби їздять містом на важкій техніці і світять у вікна потужним прожектором, якщо там світиться.

Вихід із дому прирівнюється до виходу у відкритий космос: видалити з телефона треба взагалі ВСЕ, бо його можуть перевірити в будь-який час і за результатами ти ризикуєш не повернутись додому. Люди зникають. Деяких потім відпускають, а хтось у полоні вже більше місяця, і доля їхня невідома. Причому заручниками стають навіть зовсім юні, після одного з мітингів схопили 18-річного хлопця. Він повернувся рівно через місяць, день у день.

«Ми віримо в ЗСУ, як у Бога!»

Попри весь цей жах, опір є! Ми не коримось мовчки. Спочатку були велелюдні мітинги, і то дуже часто. Люди з прапорами йшли на БТРи і озброєних рашистів.

Потім мітинг розстріляли, кілька чоловік із тяжкими пораненнями потрапили до лікарні (розрив легені в жінки, відкритий перелом стегна в літнього чоловіка і т. д.). Опір став прихованим, але він є! Від розклеювання листівок до мазків фарби в кольорах нашого прапора та жовто-синіх стрічок на деревах. А днями відомий херсонський волонтер дядя Гриша (Григорій Янченко) їздив Дніпровським ринком із увімкненим на всю гучність треком «Вова, їбаш їх». Вуличні співаки виконують українські пісні, українська музика лунає з магазинів. «Ой у лузі червона калина» співають літніми вечорами у дворах багатоповерхівок, щоб незрозуміло було, звідки саме звук.

Херсон щодня доводить, що ми — Україна! Як може в умовах тотального терору.

Наша єдина (одна на всіх притомних херсонців) мрія — ​звільнення Херсона і перемога. Ми віримо в ЗСУ, як у Бога! Так, ми боїмося. Так, плекати надію щодень важче. Так, росіян тут, як сарани, у нас прямий портал із пекла через Крим. Але ми чекаємо і сподіваємось на звільнення!

 Пограбована, обкрадена, понищена і сплюндрована Херсонщина чекає і сподівається! Ми стали боятися тиші. Бо коли ми чуємо гуркіт канонади, ми думаємо, що це наші до нас ідуть.

Щодня крається серце, бо від нас обстрілюють тоннами смертоносного залізяччя Миколаїв. Листування в месенджерах: «Від нас полетіло, тікайте в укриття бігом». Після артобстрілу перекличка з миколаївцями: «Ви цілі?».

… Найстрашніше — ​що забудуть. Коли не гуркотить над головою і повз вікно не проїздять Z-ки, дуже легко забути. Ще страшніше — ​що не стане сили нас відвоювати. Найболючіше — ​коли кажуть: «Ви самі винні», «Давайте віддамо росіянам Херсонщину, тоді вони не підуть далі». Дико боляче, коли профільний міністр транслює меседж: «Ви маєте зробити вибір на користь України і виїхати». Нам три місяці казали: «Покажіть, доведіть, що Херсон — ​це Україна», — ​і ми показували, і доводили. Нам казали, що «зелених коридорів нема, не виїздіть, небезпечно». А тепер міністр у справах окупованих територій закидає нам ледь не співпрацю з ворогом.

Про те, як виїздити з області, «розкажуть» сотні понищених автівок цивільних громадян і волонтерів, яких розстріляли, як у тирі. Коли таке каже міністр, то складається враження, що нас уже просто списали у незворотні втрати. А світ має почути і зрозуміти: Україна щодня платить криваву данину Молоху війни, і якщо не підтримати нас у цій боротьбі, то наша окупована реальність стане і їхньою також.

Р. S. Знаєте, що сказала мені ця людина після розмови? Я просто процитую.

«Нат, страшно. Не вмерти страшно. Страшно вмерти не моментально. Вже думаю собі купити пачку каптопрезу, і якщо раптом що — ​випити її всю, просто обвалити в нуль тиск. Якщо, наприклад, привалить стінами при артобстрілі. Або якщо по мене прийдуть… вже три дні думаю. Просто не розумію, як дозу розрахувати».

Наталія ВЕДМЕДИК

Читайте також: Херсон та Мелітополь можуть звільнити в найближчі тижні - мер Мелітополя.