«Какая разніца…», або Чому українці досі розмовляють російською
Чому ви досі розмовляєте в Україні російською?!
«Тролейбусна зупинка. Гурт людей. Молода мама пригладжує скуйовджене пишне волосся на голові донечки, ніжно промовляючи:
– Сєйчас, міленькая… Потєрпі, родненькая … Ну вот, Альонушка, харошая, красівая дєвочка … Самая лучшая …
Літня жінка несміливо запитує:
– Ви львівські?
– Нє-єт, ми с Харькова.
– То українське місто?
– Канєшно … А што?
– Чому з дитиною розмовляєте російською мовою, а не українською?
– А какая разніца? … У нас всє говорят на руском, – самовпевнено відповіла харків’янка.
– Але ж ви втекли від російських вбивць. Москалі несамовито плюндрують ваше гарне місто. А ви їхньою мовою калічите свою донечку.
– Залиште її в спокої. Вона стільки натерпілася, – озвалася середнього віку пані. – Як хоче, то так і говорить. Була би хорошою людиною… У переселенців море страждань, допомагаємо їм, як можемо. Чи треба дорікати за мову?
– Може, ще й російські школи відкрити у Львові? – з притиском вимовив статечний чоловік.
– Било би харашо. Нас много рускоязичних будєт здесь жить, – осміліла мамуся. – Альонушкє лєґше било би учіцца.
– Падоньку гіренький! Московські мутанти по-звірячому знущаються з українців, усе наше трощать, руйнують, вбивають дітей, таких, як ваша Оленка, а ви схвалюєте хижий «рускій мір»… Якби ви були старшого віку, то я би мовчала. То совєцький спадок. А ви молода, народилася, виросла, вчилася в незалежній Україні. Якого ще путіна треба, щоб ви прозріли?!
Під’їхав 33-й тролейбус. Схвильовані, збентежені люди зайшли в салон»...
Про цей випадок розповів на своїй сторінці у фейсбуці професор Львівського університету імені Івана Франка Василь Лизанчук.
Може не всі, але більшість погодиться, що такі ситуації нині зачіпають, викликаючи почуття як мінімум нерозуміння до тих українців, які самі ж не розуміють чому вони не повинні розмовляти російською – ворожою мовою.
Хтось скаже, що жителі Сходу нашої держави так звикли, все життя вони говорили російською, їм важко. Серйозно? А чому ми приїздимо до Польщі, Італії, Німеччини – і там хутенько вчимо мови цих країн? Бо заговориш чужою – тебе не зрозуміють. А коли росія вбиває, ґвалтує, знищує Україну, люди не можуть усвідомити, що розмовляти рашистською – ганьба і приниження себе ж?
Хтось скаже, що жителі Сходу нашої держави так звикли, все життя вони говорили російською, їм важко. Серйозно? А чому ми приїздимо до Польщі, Італії, Німеччини – і там хутенько вчимо мови цих країн? Бо заговориш чужою – тебе не зрозуміють. А коли росія вбиває, ґвалтує, знищує Україну, люди не можуть усвідомити, що розмовляти рашистською – ганьба і приниження себе ж?
Якщо вже дорослі не можуть і не хочуть, то хоча б дітей учили. Бо щось важко уявити, як маємо відбудовувати незалежну Україну з російськомовним населенням... Знову казатимуть «какая разніца» і «мова не має значення»?
Днями натрапила на розповідь лучанки Ірини Лесюк у фейсбуці про те, як вона зробила зауваження підліткам-переселенцям із Донбасу, аби ті розмовляли українською. Вони ж їй пихато відповіли, що мають право «разгаварівать на рускам»: мовляв, їм 16 і вони «все життя прожили в Донецьку». І це лише один із численних прикладів неусвідомлення потреби в спілкуванні рідною мовою.
У соцмережах в дискусії на цю ж тему хтось наголосив, що рідну мову вчать передусім з любові до своєї країни, а не через ненависть до росії. Тож за цим критерієм, мабуть, нині легко розпізнати, хто справді любить Україну, а хто просто живе тут.
Так сталося, що перші три місяці війни я була в Польщі. Знаєте, чого найбільше бракувало? Рідної мови. Українців у нашому 60-тисячному містечку вистачало, але ж усі вони говорили російською! Стоячи в чергах поміж херсонців, харків’ян, миколаївців, чернігівчан, доводилося ненавмисно підслуховувати їхні розмови. Ці люди втекли від біди, їхні міста окупували рашисти, вони приїхали аж на північ Польщі, щоб знайти прихисток, покинули або втратили все. Їх було шкода. Вони стояли в чергах за гуманітарною допомогою і обговорювали події в Україні. Але вразило, що в їхніх словах я не почула ненависті до росіян. Вони обговорювали, як у них «отрєзалі тєлєвідіньє», як «рускіє зашлі в сьола», як «у магазінах ввєлі рублі і тєпєрь дорого стало всьо». Говорили про це, як про обставини. Ні слова про Україну. Ні слова українською. Мовляв, сталось так, то й сталось. Кажуть, польську мову почали вчити. А хтось уже вивчив. Ось так: польську за три місяці – легко. А українську за все життя – навіщо? Зручно ж російською...
Згадуються слова Лесі Українки, що нація повинна боронити свою мову більше, ніж навіть свою територію. Ага, боронять…
Читайте також: «Привези мені дитину, а сама вертайся – сиди і жди, коли прилетить ракета з Білорусі»
