«Виходив із міста по трупах»

«Коли я витягував дружину з-під завалів, вона була вже мертва»

24 лютого майстер металургійного комбінату Олександр Лукашов ще ходив на роботу. За його словами, жителі міста тоді і гадки не мали, що принесе їм напад путіна. Однак вже 27–28 лютого росіяни почали обстріл. 

Коли вибухи почастішали, Олександр із дружиною Ольгою, взявши лише документи, вирішили тимчасово переїхати у квартиру до його матері. «2 березня ми пройшлися по магазинах. Ще все працювало. В місті була тиша. Однак ані поліції, ані українських військових ми вже не бачили», — ​згадує чоловік.

Наступний день, 3 березня, він запам’ятає на все життя. Зранку дружина визирнула у вікно і сказала: «Дивись, танки їдуть! І глянь, що на них намальовано!». Чоловік підійшов до вікна і побачив військову техніку з виведеними білою фарбою буквами Z. «Раптом я почув звук танкового дизельного двигуна. Потім — ​як повертається башта танка, як працює механіка. Зрозумів, що він зупинився і повернувся до нашого будинку», — ​пригадує Олександр.

Пострілу він не почув, але відчув удар. Осколками і склом чоловікові поранило обличчя та розрізало навпіл око. Він зрозумів, що снаряд залетів на кухню: стіни між нею та кімнатою більше не було, стіни між коридором та квартирою — ​також. «Моя перша думка: де Оля? Вона лежала на кухні під завалами. Тільки голова стирчала», — ​з болем каже Олександр.

Чоловік почав розбирати завали, намагався витягти дружину, хоча його обличчя  заливала кров. «Я кричав: «Олю, допомагай собі руками і ногами!». Нарешті витяг її, поклав на плиту і перевернув… На мене дивилися її застиглі очі. Коли я її тягнув, вона вже була мертва», — ​описує Олександр один із найстрашніших моментів свого життя.

Пострілу він не почув, але відчув удар. Осколками і склом чоловікові поранило лице та розрізало навпіл око.

Він дотягнув тіло дружини до вікна. На його крик прибігли двоє чоловіків у куртках з написом «Медицина катастроф». Олександра винесли з квартири перед тим, як він знепритомнів. Чоловік отямився вже в місцевій лікарні. Пам’ятає лише операційний стіл і що рани йому зашивав дитячий хірург. Інших лікарів у місті вже не лишилося. Пізніше наважився спитати про маму. «Немає більше твоєї мами», — ​сказали йому.

Кожен день у лікарні від ран вмирали по 5–6 людей. Тіла складали в мішки, а коли вони закінчилися, брали за руки і ноги, клали на ковдру і несли в підвал або на вулицю. Майже увесь лікарняний двір був заповнений трупами.

4 березня в Маріуполі почалися морози. У лікарні з вибитими вікнами було дуже холодно, обстріли не вщухали. Вийти з медзакладу Олександрові вдалося лише 21 березня. Він разом з іншою родиною — ​батьками та двома дітьми, які мали поранення, — вирішили вирватися на територію, підконтрольну Україні.

Люди йшли містом тиждень. Були постійні обстріли, кілька днів ховалися по підвалах. Їли те, що давали місцеві мешканці: хтось — ​трішки хліба, хтось — ​пів пляшки води, а хтось — ​банку помідорів. «Ми йшли по трупах. Вони були скрізь!» — ​ділиться спогадами маріуполець.

27 березня Олександр дістався до місцевої церкви, де був величезний підвал, в якому ховалися близько 200 людей. По місту вже бігали росіяни і чеченці. Окупанти зайшли в церкву і сказали: «В Україну ніхто з вас не поїде, є лише один варіант — ​куди ми скажемо».

«Замовкни, бо завтра виведуть у посадку і розстріляють»

Спочатку їх вивезли в селище Покровське, а вже звідти — ​у Донецьк. Чоловік казав, що йому треба в Україну, але його ніхто і слухати не хотів. Лише питали: «Ти що, батьківщину не любиш?» У Донецьку Олександра госпіталізували в місцеву лікарню. Він лежав в одній палаті з пораненими «деенерівцями». Спершу намагався відстоювати свою позицію, розповідав, хто вбив його сім’ю. Але згодом йому сказали: «Замовкни, а то опинишся у підвалі, а завтра виведуть у посадку і розстріляють».

Кожен день у лікарні чоловіка перевіряли на «благонадійність». «Приходили представники райвідділу, фсб, слідчого комітету. Примушували роздягатися, шукали наколки, питали, хто я такий. Чи не військовий? І так цілий місяць», — ​розповідає маріуполець.

У Донецьку Олександрові вдалося зв’язатися зі своєю дочкою, яка живе в Греції. Він сказав їй, що не може більше залишатися в цьому «гестапо». Донька знайшла водія, який погодився вивезти з Донецька через росію у Латвію, а вже звідти можна добратися до Афін. Однак, щоб виїхати, необхідно було пройти принизливу процедуру «фільтрації», без якої жоден водій нікуди не повезе.
Людей із Маріуполя та інших окупованих територій вивозили в різні міста, а фільтрація проходила в єдиному відділку, до якого треба було йти через увесь Донецьк. Олександр прийшов туди і побачив, що черга вже розписана на 2 місяці наперед. Тоді він вирішив домовитися з місцевим «еменесником», який оцінив свої послуги у 3,5 тисячі рублів. І вже наступного дня чоловіка допустили до проходження фільтрації.

Відбувалася вона так: спершу взяли відбитки пальців, перевірили телефони, а також зробили фото в анфас, зліва та справа. Питали, кого він знає в місті, де працював тощо. Далі чоловіки йшли в одну кімнату, а жінки в іншу. Там примушували роздягатися. У людей перевіряли наявність татуювань. «Вони вважають, що українські військові всі — ​в татуюваннях, у фашистських знаках. Мені пощастило, у мене немає жодної наколки. А разом зі мною проходив фільтрацію хлопець 25 років. У нього було татуювання: якийсь ієрогліф і квіти. Він довго там сидів. Я пішов, а його залишили», — ​згадує Олександр. Після проходження процедури чоловікові нарешті видали талон, з яким він і сів в автобус.

«Я готовий на лавці спати, аби тільки ті фашистські рожі не бачити!»

Росією їхали три доби. «Бачили ви б ту росію, то — ​жах. Стан країни визначається станом її селищ та доріг. Скрізь суцільна руїна, сміття на узбіччях. Вони здатні тільки вбивати людей та грабувати, а побудувати нічого не вміють і не вміли», — ​ділиться враженнями від поїздки Олександр.

Коли чоловікові дали папірець про дозвіл на виїзд із росії, він уперше з початку війни відчув себе живим. «Радів, ніби з темного підвалу на волю вийшов», — ​каже. Латвійці його майже не перевіряли, попросили тільки паспорт, поставили штамп та спитали, чи везе сигарети. В Латвію не можна ввозити більше 40 цигарок, чоловік сказав, що в нього — ​37 штук. Прикордонниця дістала з кишені пів пачки своїх сигарет та віддала Олександру. Маріуполець нарешті дав волю емоціям та звернувся до латвійців: «Ви не розумієте, як ви добре живете! Як вчасно ви вступили у НАТО. Я вирвався з гестапо, я готовий на лавці спати, аби тільки ті фашистські рожі не бачити!».

Джерело: life.pravda.com.ua.
Яна ОСАДЧА

Читайте також: Україна далека від закінчення війни, ситуація на передовій складна – Данілов.