Маленький Кирило тішився подарунками, які одержав з нагоди Міжнародного дня захисту дітей.
Переселенка про волинян: «Мене переповнює вдячність волонтерам, які допомагають не лише армії, а й таким простим людям, як ми»
Ці слова Яна — переселенка із селища Нововоронцовка Херсонської області — адресує Аллі Гонтар із села Журавичі на Ківерцівщині, яка не лише підтримала жінку з сином та її землячку в перші дні перебування на Волині, а й допомогла обжитися тут
Про ексчиновницю, яка «на Волині відкрила благодійний фронт», наша газета розповідала в кінці квітня. Уже в перші дні війни Алла Гонтар зайнялася волонтерством. Спочатку опікувалася військовими ремонтно-оновлювального батальйону однієї з військових частин, що стояла неподалік Журавич. Потім — переселенцями, які, втікаючи від війни, потрапили в Журавичі й навколишні села. Перш, за її словами, свої кошти витрачала («Що було на рахунку — зразу пішло»). Згодом налагодила співпрацю з благодійним фондом Юрія Гупала «Віримо в Україну», який діє в Луцьку. В її оселі невід’ємним атрибутом на столі стала карта України, аби можна було побачити місто, село, з якого приїхали вимушено переміщені особи, чи населений пункт, куди піде гуманітарна допомога.
Душа болить за тих рідних, які залишилися там, де йдуть бої.
У квітні Алла Миколаївна познайомилася, зокрема, з Яною, її семирічним сином Кирилом та сестрою Катериною, які приїхали в Журавичі з Нововоронцовки Херсонської області. Волонтерка подбала про те, щоб забезпечити переселенок найнеобхіднішим.
Пригадую, Алла Миколаївна розмірковувала:
— Нині кожен має так трудитися, як ніколи. Треба орати поле, засівати, засаджувати вдвічі, втричі більше — і за тих, хто через війну не може цього зробити… Побільше доброти до рідних і чужих людей… Поділись тим, що маєш… Віра має бути непохитна в Бога, в армію, в те, що Україна переможе.
З цих думок-тез вимальовувалося те, що жінка ставить у цей непростий для країни час на перше місце, чим особливо дорожить. І їй приємно, що серед переселенців зустріла саме таких людей. У цьому була можливість пересвідчитися, коли цими днями ми спілкувалися по телефону. Цікавлюся в Алли Миколаївни її підопічними — вже знайомими за попередньою публікацією жінками із Херсонщини, і вона насамперед говорить:
— Яна, Катерина із Нововоронцовки — справжні українки. Мама Яни там, на Херсонщині, волонтерить. Рідне їхнє селище — на території, яка підконтрольна Україні, але воно під обстрілами…
Якщо навесні була думка, що місяць-два — й повернуться додому, то сьогодні стало ясно: надовше на Волині доведеться затриматися. Жінки тепер винаймають житло у селі Підгайці неподалік Луцька. Яна вже й роботу знайшла. Вона працює в одному з магазинів обласного центру.
— Люди хочуть повноцінно жити, навіть опинившись у надзвичайній ситуації, — каже Алла Гонтар, яка своєю участю в долі переселенців сприяє тому, аби це бажання реалізовувалося.
Наскільки це потрібне переселенцям, можна судити із того, що написала на своїй фейсбук-сторінці Яна: «Коли ти знаходишся так далеко від дому… Коли довелося покинути все, до чого ти так звик… Коли твої рідні і близькі розкидані по всьому світу… Коли прокидається твоя дитина і запитує, чи закінчилася війна і чи ми зможемо поїхати додому… Коли і сам сумуєш за обіймами батьків та рідних — зустрічаєш людей, яким не байдуже твоє горе, яким болить за нашу Україну, які щодня прокидаються з думками «Як я можу допомогти людям і своїй країні?». Ці слова сказала мені Алла Гонтар, коли я ділилася з нею спогадами про те, як довелося святкувати моє тридцятиріччя в підвалі з батьками, про те, як заспокоювала малого під час обстрілів, про те, що наше життя справді розділилося на «до» і «після»… З дня початку війни я не опублікувала жодного посту про своє життя, але мене переповнюють почуття вдячності і поваги до таких людей, які щодня роблять великий внесок у перемогу, допомагаючи не лише армії, а й таким простим людям, як ми. Все буде Україна!»
…Непросто живеться переселенцям. Душа болить за тих рідних, які залишилися там, де йдуть бої. І гарантовані виплати хотілося б одержувати без затримки, та, на жаль, це не так, бо йде війна, і «в державі скрутно з фінансами», як пояснюють, коли цікавишся, чому так. Про це Яна говорила, коли ми безпосередньо спілкувалися з нею по телефону. І водночас в її словах була вдячність Аллі Гонтар. Бо не забудеться, як вона підтримувала її словом і ділом, як тішився син, коли напередодні Міжнародного дня захисту дітей одержав пакунки з іграшками та солодощами, і в нього було свято.
*Публікація створена за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу.
Читайте також: У Ковелі для дітей вимушених переселенців провели заняття з арт-терапії.
