«Мої собачки тепер на Небі. І дідусь також»: 9-річний автор знаменитого «Маріупольського щоденника» вирвався з окупації

«У мене теж були рани, але я їх не помітила. Думала лише про те, як урятувати дітей»

Щоденник Єгора починається з написаного великими літерами слова «ВІЙНА». Далі хлопчик пише, як він «добре поспав, прокинувся, усміхнувся», а потім прогриміли вибухи. Вибухи та обстріли не припинялися всі сто днів, протягом яких сім’я Єгора знаходилася в Маріуполі в будинку, від якого десять хвилин пішки до заводу «Азовсталь».

— Син не казав, що веде щоденник. Я знайшла його випадково, — ​розповіла мама хлопчика Олена. — ​Побачила блокнотик, зазирнула і довго плакала… Єгорові лише дев’ять, але за три місяці війни він так подорослішав… Маленький дорослий чоловік. При нас із донькою намагається не плакати. Навіть у перші дні після того, як ми отримали поранення, і у Єгора була глибока рана на спині, він мужньо терпів біль. Плакав тільки ночами, коли ставало зовсім нестерпно. Досі часто каже: «Ой, мам, хотів щось сказати. Але не буду, щоб тебе не засмучувати». Думаю, що і щоденник він почав вести тому, що більше не міг усе тримати в собі.

Думаю, що і щоденник він почав вести тому, що більше не міг усе тримати в собі.

Своїх улюблених собачок син намалював із крилами, бо «вони разом із дідусем полетіли на небо». Коли 18 березня до нашого будинку прилетів снаряд, одного песика розірвало осколками, другого завалило… Тоді ж отримав смертельні поранення мій батько. То був уже другий «приліт». Удома були ми з Єгором та моєю старшою донькою Веронікою, мої тато, мама та 91-річна лежача бабуся. Коли почався обстріл, тато відправив нас із мамою та дітьми у ванну кімнату. А сам залишився у коридорі тримати вхідні двері, з яких злетів замок під час попереднього вибуху. Там його й завалило…

А на нас у ванній обвалилася стеля. Пам’ятаю рану на голові доньки, з якої текла кров. А у Єгора була велика рана на спині. Настільки глибока, що мені здавалося, я бачила його легені… У мене теж були рани і на руці, і на нозі, але я взагалі їх не помітила. Думала лише про те, як урятувати дітей. Поранений тато не рухався, і я змогла лише дотягнути його до більш-менш вцілілої кімнати. З ним лишилася мама. Йому негайно була потрібна допомога, але отримати її було ніде — ​ні лікарів, ні аптек, ні препаратів. Наступні шість днів він лежав на підлозі. А потім помер у мами на руках.

 — Майже всі будинки довкола вже були зруйновані, — ​розповідає дядько Олени Євген Сосновський. — ​Наш якимсь дивом ще стояв. Але 19 березня нас звідти вигнали кадирівці. Увірвалися до будинку та виставили людей із квартир. Не дозволили навіть взяти із собою речі. Ми встигли схопити лише заздалегідь приготовлену сумку з документами та моїм фотоапаратом. Довелося перебратися до підвалу сусідньої багатоповерхівки. Побачивши, що з нами поранені діти, сусіди виділили нам у підвалі місце з матрацами та ковдрами. Назавжди запам’ятаю, як за кілька годин після того, як ми там розмістилися, почули пронизливий жіночий крик. «Навіщо вони вийшли?» — ​ридаючи, кричала жінка. Виявилося, її син вийшов надвір, щоб подивитися, в якій квартирі в їхньому будинку почалася пожежа. Тієї ж секунди його застрелив снайпер. До хлопця підбіг батько, і рашисти застрелили його також. В одну мить жінка втратила і чоловіка, і сина.

«Усі ми, маріупольці, дуже хочемо додому»

Можливість виїхати з Маріуполя в Олени з дітьми та мамою з’явилася лише на сотий день війни.
— Ми дуже довго шукали, хто зміг би нас вивезти, і весь час плани зривалися, — ​каже Олена. — ​Щоб виїхати, довелося пройти влаштовану окупантами фільтрацію. До вцілілої адмінбудівлі запускали по п’ять осіб і влаштовували їм допит. Коли ми підійшли до цієї будівлі, один з окупантів хотів записати нас у чергу. І оголосив, що у цій черзі перед нами понад шість тисяч людей! «Тож приходьте за місяць», — ​заявив. Я сказала, що нікуди звідси не піду. Що пораненим дітям терміново потрібна операція, що ми тут помремо, але з місця не зрушимо і до свого зруйнованого будинку, куди вже, напевно, зайшли мародери, не повернемося. В результаті нас таки пропустили.

«Фільтрацію» влаштували не лише мені, а й моїй неповнолітній доньці. Коли Вероніка відмовилася відповідати на якесь питання, погрожували, що «фільтрацію не пройде». Запитували імена та прізвища, адреси, чи немає у нас родичів у ЗСУ, чи немає зброї. Брали відбитки пальців, фотографували. Нам довелося спочатку їхати в окупований рашистами Бердянськ (інакше з Маріуполя не випустили б), а вже звідти за допомогою волонтерів вибиратися на вільну від окупантів територію.

Читайте також: В окупованому Криму з'явилися плакати, які передбачають долю Керченського мосту

Зараз, коли ми опинилися хоча б у відносній безпеці, до нас повертаються емоції. У Маріуполі останнім часом їх уже не було — ​ми просто існували. Оскільки там не було ні електрики, ні зв’язку, ми не знали, що відбувається поза нашою вулицею. А тепер ми з мамою дізнаємося, що за цей час сталося, і весь час плачемо… Єдине, що намагаємося не робити цього в присутності дітей.

Катерина КОПАНЄВА
Джерело fakty.ua.