«Колись із дорожньою сумкою я їхала на море на три дні. З таким же багажем втікала із сім’єю з Маріуполя... на все життя»

«У Волновасі моє коріння»

Галина Правдива вже три місяці працює в акушерсько-гінекологічному відділенні Маневицької лікарні. Тут ми і зустрілися. Я вже знала, що на Волинь вона із сім’єю приїхала з Маріуполя. Як з’ясувалося з перших слів жінки, коріння її у місті Волновасі. Після школи навчалася в Донецькому медінституті. 

– У 2013 році вже вступила в інтернатуру, – розповідає жінка. – А у 2014-му почалася війна. На початку 2015-го ми з майбутнім чоловіком, до речі, однокласником, поїхали з Донецька. Трохи помандрували Україною й зупинилися у Херсоні. Там і зареєстрували шлюб через кілька літ. Три роки прожили на новому місці. Вже чекали народження дитини. І захотілося повернутися ближче до рідні. Вибрали Маріуполь...

Уже знали таку закономірність: якщо в небі бачиш дрон чи якийсь безпілотник, то дуже скоро прилітає винищувач й скидає бомби будь-куди. 

Власне, перш чоловік Галини знайшов там собі підходящу роботу у міжнародній компанії «Метінвест», а вона вже прийняла його вибір. Це було чотири роки тому. Перші враження її від міста виявилися малоприємними. Місто постало якимось сірим. 

 – Тут два металургійні заводи, а це шкідливе для довкілля виробництво, то що з нього хотіти? – каже наша героїня.– Але в останні роки Маріуполь став гарним. Вливалися великі гроші, і з нього зробили «цукерочку». Тут  по-сучасному облаштували величезні парки, де  серед зелені можна було годинами гуляти з дитиною. 

Жінка планувала  віддати свого сина Марка, як трохи підросте, у спортивний плавальний басейн «Нептун». Багато що  планувалося, але все перекреслила війна. Той чудовий басейн, який був одним із найкращих в Україні, 16 березня зазнав ворожого удару, хоч там ховалися вагітні жінки. Про це подружжя Правдивих прочитає в новинах, вже будучи в дорозі на Захід України. Того ж дня і приміщення драмтеатру, яке служило укриттям, було розбомблене.

«Через три доби в місті була повна анархія»

За вісім років війни маріупольці звикли, що час від часу десь «бабахає». Але вранці 24 лютого стало ясно, що це вже не ті віддалені періодичні вибухи. Жінка пригадує:

— Чоловік сказав: «Ти бачила, що обстріляли всю Україну? Давай збирай речі й поїхали. Я зателефонувала завідувачці (Галина працювала в жіночій консультації перинатального центру. — ​Авт.), а вона, почувши про наші наміри, почала заспокоювати: мовляв, погатять і все закінчиться — ​«ти ж знаєш, як у нас буває». Тож я пішла на роботу. А в кінці дня зателефонував чоловік, який у пандемію працював віддалено, й попросив: «Ти хоч у магазин зайди, купи щось із продуктів». Зайшла в АТБ. А там черга до банкомата — ​на декілька годин. Карткою вже не можна було розрахуватися. Я б фізично не вистояла. Та й де гарантія, що грошей вистачить? Через три дні гроші вже стали непотрібні. Магазини спорожніли — ​їх люди «розбомбили», хапаючи з полиць все підряд. В місті настала повна анархія.

 Жінка відтворює хронологічно, як змінювалося життя. Опалення відключили ще 24 лютого, а надворі — ​холод. 26-го вранці люди встали й пересвідчилися, що нема води. Наступного дня пропало світло. Ще був газ, яким і грілися, й приготувати щось мали змогу. Та ось і його не стало — ​й не було навіть на чому закип’ятити воду.

— У нас був особливий під’їзд, — ​розповідає Галина. — 17 малих дітей віком до 12 років. І це у п’ятиповерховому будинку! Чоловіки згуртувалися, винесли мангали з підвалів. На них і готували. У дворі, де безпечніше, в основному і була з сином. Та й біля вогнища тепліше. Обстріли починалися о четвертій-п’ятій годині дня й тривали до вечора. Вже знали таку закономірність: якщо в небі бачиш дрон чи якийсь безпілотник, то дуже скоро прилітає винищувач й скидає бомби будь-куди. Горіли будинки поруч чи десь трохи далі. Коли стало зрозуміло, що місто буквально в кільці (а це сталося дуже скоро — ​десь на третій день війни), то вже ніхто ні за які гроші не хотів вивозити людей, боячись, що можуть машину розстріляти. А у нас свого автомобіля не було — ​не встигли ще купити. 5 чи 6 березня ми перший раз збиралися покинути Маріуполь. Хлопець, який із чоловіком працював, прийшов і запропонував: «Давай спробуємо виїхати». Але тоді задум не вдався через обстріли.

«14 березня я вважаю другим днем свого народження»

Вони виїхали з Маріуполя на третьому тижні війни. Той самий співробітник чоловіка забіг до них і сказав, що є колона, яка вирушає з міста. Жінка пригадує:

— Ми мали на збори лічені хвилини, бо якби відстали від цієї колони, яку вів водій, котрий знав безпечніший шлях, то нікуди б не поїхали й цього разу. Взяли найнеобхідніше. Колись із дорожньою сумкою я їхала на море на три дні. З таким же багажем втікала із сім’єю з Маріуполя… на все життя. 200 кілометрів до Запоріжжя долали 7–8 годин. На дорозі стояла розбила військова техніка, на деяких замінованих ділянках, побачивши небезпечний предмет, вискакували з машини. Проїжджаючи блокпости «ДНР», якихось чеченців, судячи за кавказькою зовнішністю, чули: «Куда ви прьотєсь? Вас там расстрєляют!». Дехто з іронією бажав: «Ну — ​удачі!». І страшно було, що, може, навздогін, у спину буде пущена автоматна черга. Слава Богу, все обійшлося благополучно. Тепер 14 березня я вважаю другим днем свого народження. 

Із Запоріжжя сім’я Правдивих уже на таксі доїхала до Вінниці, а звідти їх забрав брат Галини і привіз у Маневичі. Справа в тому, що велика родина жінки — ​батьки, брати із сім’ями — ​ще у перші дні війни прибула сюди. Втікаючи під обстрілами із Волновахи, вони навмання їхали на Захід України й телефонували знайомим. Один із них, маневичанин, сказав: «Приїжджайте, щось придумаємо». Спочатку в будинку, який орендувала родина Галини, поселилося і подружжя Правдивих. Але коли жінка знайшла роботу (чоловік працює дистанційно на своєму «Метінвесті»), то вони напитали собі житло.

— Живемо у будиночку, біля якого чимала земельна ділянка, — ​каже Галина. — ​Частину навіть засадили. Чоловік каже, що то зайве, бо простіше купити ту ж картоплю, а мені так краще, коли після роботи не в телефоні сидиш, а на грядку йдеш. Мушу чимось займатися, аби відволіктись від потоку новин. До речі, у ніч на 17 березня ми дісталися до Маневичів, а 18-го я вже була в кабінеті головного лікаря Маневицької лікарні Олега Бегаля. На щастя, він відгукнувся на моє прохання дати хоч якусь роботу, й того ж дня я вже була у відділі кадрів…

«Місто можна відбудувати, відновити, вимити. Та як промити голови людей від російської пропаганди?»
Ми говорили з нашою героїнею про пережите в Маріуполі, про те, чи хотіла б вона повернутися в це місто. І жінка, яка не плакала, пригадуючи обстріли, палаючі будинки, мертві тіла понад дорогами, могили в дворах, не втрималася від сліз, коли говорила про майбутнє міста, в якому їхня сім’я вже прижилася, але змушена була покинути:

— Я психологічно готова відбудовувати, відмивати, розчищати, як то кажуть, Маріуполь (до речі, наша квартира, як ми знаємо, вціліла — ​лише трохи пошкоджена). Пішла б у якийсь будівельний загін, аби робити щось для міста. Але як «відмити» голови людей від російської пропаганди? Ось що для мене найстрашніше. Сепаратисти зустрічалися мені і в Донецьку, і в Херсоні. У Маріуполі знала й серед свого керівництва тих, хто займав проросійську позицію. Вичікували чогось. На слова «Чого чекаєте? Не подобається — ​виїжджайте» говорили: «Та ні — ​ми хочемо, щоб все було так само, тільки при росії». Але ж так не буде в росії, бо на те ми й не росія! Одна така пенсіонерка, яка сидить тепер на дачі біля Маріуполя, зараз мені навіть пише в соцмережах. Я хотіла б спитати її: «Ви цього хотіли? Ось таким ви бачили своє життя?»

Зараз уже є сякий-такий зв’язок, і коли Галина Правдива, за її словами, спілкується з тими, хто залишився в Маріуполі, то відчуває результат зомбування. Жінка дивується:

— Не знаю, що тим людям дають, чим їх годують, — ​навіть наші кровні родичі чіпляють на себе «зетки». За три місяці окупації в головах частини маріупольців повністю все перевернулося. Вони тепер розказують вже протилежне тому, що ми пережили. Ми ж разом були й бачили, як і що падало з неба, як від прямих попадань горіли житлові будинки, а не якісь військові об’єкти. Тепер же дехто говорить: «А-а-а… Не факт — ​може, це Україна бомбила?».Тож я й кажу, що не знаю, як «відмити» голови людей від російської пропаганди?

Читайте також: «Гарне місце і якісний продукт — ​дві умови успішної справи»

Публікацію створено за сприяння Української Асоціації Медіа Бізнесу.