«І вогнем, і хрестом, і словом» – «рускій мір» атакує нас з усіх боків.
Розбомблений волинський пікап на тлі «отполированных пуговиц» (Суб’єктивні замітки)
Перед вами дві фотографії. Перша – потворна. Друга – доволі красива. На першій, потворній, – купа мотлоху. На другій – красиві молоді люди. На першій, потворній, – купа мотлоху, що залишилася від бойового волинського пікапа після удару російської ракети. На другій – молоді люди, випускники богословського відділення Володимир-Волинського духовного училища московського патріархату. «Слава Богу!» – промовив я, уточнивши деталі появи знімка «купи мотлоху». Споглядання світлини з молодими людьми спершу викликало іронічне: «Госпаді, царя храні!». А потім…
Фото1. Світлина з архіву групи компаній «Вілія».
Але щоб передати це почуття, треба перекрутити плівку часу десь на тиждень назад. «Вау! Супер! То шо треба, – аж прицмокував боєць Вася-«Борода», звертаючись до козаків групи компаній «Вілія», які привезли бойовий пікап із Луцька на Донеччину для свого працівника. – Ви ж бачите, в якому стані попередній», – казав і показував на пошарпану, латану-перелатану від осколків машину з наклейками «Вілія», на якій виїхав назустріч з передової. «Борода» з першого дня нинішньої війни пішов у військкомат. Зараз у донбаському пеклі, бо захищає «чотирьох своїх дітей і… Україну».
А тепер помандруємо десь на тиждень уперед і повернемося на рідну Волинь. У її найстаріше місто. Там 15 червня з’явилося фото, яке доктор політичних наук Валентин Малиновський охарактеризував так: «Якщо хтось ще вважає, що «рускій мір» – це якесь абстрактне явище, що знаходиться десь далеко від нас, то це не так. Місто Володимир Волинської області, дев’ятий рік війни з рашистами, 15 червня 2022 року – випуск богословського відділення духовного училища московського патріархату».
«Якщо хтось ще вважає, що «рускій мір» – це якесь абстрактне явище, що знаходиться десь далеко від нас, то це не так. Місто Володимир Волинської області, дев’ятий рік війни з рашистами, 15 червня 2022 року – випуск богословського відділення духовного училища московського патріархату».
Чесно, перша думка при погляді на знімок у мене викликала жартівливі нотки типу: «Госпаді, царя храні!» чи «Гуляй, Ваня!». Але тут не до сміху. Бо це не історичні знімки понад столітньої давнини царських кадетів чи юнкерів. А з нашого сьогодення. У час найжорстокішого знищення рашистами українців. То ж зумисна провокація – таке церковне одіяння?
Недарма ж у соцмережах забили у дзвони: «Це не богословське відділення, а кадетське часів царя Ніколая. І це у Волинській області! Жах!», «Отєчєство будуть охороняти від Карпат до Камчатки…», «Погони ФСБ без ряс», «От хто жде приходу путіна…»
Тому знову захотілося відкрутити плівку часу в минуле. Коли шилася ця форма… З автором ідеї, хоч я його і не знаю, здається, тут все більш-менш зрозуміло, які ідеали він сповідує. Але, цікаво, що відчував кравець чи швачка, отримавши таке замовлення? Чи усміхалися клієнтам, коли приходили на примірку? Раділи? Ну якщо ж на клієнту костюм чудово сидить, то чому не порадіти!? А під час примірки тисло комусь? А біля серця? Чи біля серця не тисне – не питали???
А під час примірки тисло комусь? А біля серця? Чи біля серця не тисне – не питали???
Невже – і кравці, і випускники академії, і їхні керівники – не задумувались, на що це буде схоже? Не читали історії? Невже не очікували негативної реакції від жителів міста і краю, який майже щодня проводжає в останню дорогу своїх полеглих героїв? Чи, навпаки, зумисне йшли на конфлікт? Щоб стати жертвою, а потім було кого визволяти «освободітєлям»?..
Ставлячи такі запитання на мирній патріотичній Волині, десь у той же час отримую есемеску з іншої частини країни – охопленої нещадними боями Донеччини. Вася-«Борода» пише: «Сьогодні був важкий день. Вивіз на нашому пікапі двох «двохсотих» і трьох «трьохсотих»… З хорошого: кадирівця мочканув. Сцикуни вони…»
Вмикаю інтернет: ЗМІ цитують кіріла-диявола, який заявив, що російські військові, виховані православною вірою, під час «спеціальної військової операції» демонструють «дивовижні приклади мужності і самопожертви». А священник УПЦ (мп) на Хмельниччині відмовився відкрити церкву для відспівування загиблого воїна…
Повертаюся знову трохи у минуле. Цікаво, про що думали хлопці з «Вілії» два тижні тому, коли перефарбовували цей пікап? Придбаний аж у Нідерландах «Мітсубісі L200». Був білий. Став зелений (ох, і ненавидить цей колір хакі, особливо з пікселем, всіляка «вата» у прифронтовій зоні, а що вже казати про москалів!). Цікаво, чи намагалися б якнайретельніше покласти мазки зеленої фарби, якби знали, що це всього на кілька днів? Що прилетить з неба вогняний диявол – і все на друзки! Я вже мовчу про те, скільки пікап коштує…
«Будь-яку роботу треба робити по-людськи, тим паче, це ж для хлопців на передову старалися. Вася так чекав…» – просто відповідає водій Антон. Із Луцька до Краматорська він на причепі-лафеті віз це авто 1200 кілометрів.
Вечір п’ятниці. Керівник департаменту постачання «Вілії» Володимир Мачулка надсилає фото і відео з підписом: «Це той пікап, що ми привезли… Добре, що хоч хлопці живі». «Слава Богу!» – відписую, побачивши розтрощену ракетою машину. І набираю есемеску Василю, щоб просигналив, коли можна зателефонувати.
«Залізо – це гімно, – прямо каже «Борода». – Головне, що після цього удару – а летіла від них і «Точка У»-ракета, і артилерія гатила з 152-го і 122-го калібрів – люди залишилися живі. Не буде людей, то не буде кому керувати залізом. А машина сама тут далеко не заїде… Хоч навіть за тиждень цей пікап стільки нам допоміг на передовій…»
Крутимо плівку часу знову вперед – буквально до позавчора. Вася-«Борода» хвалиться світлиною із переданими волонтерами зеленими шкарпетками із синьо-жовтим прапором, на яких написано «Доброго вечора, ми з України!». Відійшов, значить, трохи…
І згадуються в цю мить знову ці «фуражки-картузики» з Володимира. Особливо ґудзики на їхньому вбранні, які аж виблискують сріблом на сонці. «Красивые отполированные пуговицы»!» (напевне ж, так тут їх називають на «стараславянскам»?). А в серці печуть інші — ґудзики, «наполіровані ґудзики», з поезії Ольги Ольхової. Звернені, звісно, не до наших персон із цього випускного фотознімка. Звернені, до речі, до нас, ще з 2019 року.
Тож знову відкрутимо плівку трохи назад. І процитуємо фрагмент із поезії Ольги Ольхової «Руїни в’язниць»:
… Зваблені підлітки – танців, наїдків і музики,
раптом оглухлі до канонади смертей.
Хлопчику-воїне, наполіровані ґудзики
бачаться нам замість куль із твоїх грудей.
Втомлені здалеку, ех, та ж давайте помиримось:
літо, дружба, коктейлі… Окопи, броня…
Дивно, єдина, хто не скористався відпусткою
і не пішов на канікули – це війна.
Поки вона там гроби розкладає із кошика,
ми вчиняємо хліб – зустрічати убивць і катів.
А що Схід наш кровить, то банальна психосоматика:
нам вмирати так легко, жити мертвими – і поготів.
Повертаємо плівку часу в наші дні. На мої запитання: «Чи не опускаються руки після такого, коли ваша компанія вбухала стільки грошей у машину, а її через тиждень розбомбили? Чи не втомлює постійно давати-давати-давати допомогу для фронту, а всього мало-мало-мало», – керівник департаменту постачання групи компаній «Вілія» Володимир Мачулка спочатку відповідає теж запитанням: «А хіба можна втомитися любити маму і тата? Чи не хотіти їх, а також своїх дітей-внуків захистити від ворога?». А потім додає: «Це ж війна. Найсправжнісінька. Найжорстокіша. Ми прекрасно це розуміємо, що жертви будуть. І краще, хай уже горить техніка, ніж хлопці. Людей же не повернеш. А хлопцям буде новий пікап… Скажемо так: його «брат» у ці дні знову вирушає на передову».
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, головний редактор газети «Волинь».
Читайте також: Як волинські аграрії на лінії фронту зустріли бойових волинських «гномів», або «Ласкаво просимо на… передову!» (Фото).
