Наталія Петрівна Волохата з тих жінок, які ніколи не пасують перед труднощами.
Мама двох воїнів із Нововолинська плете маскувальні сітки
Волонтерка Наталія Волохата спільно з однодумцями зуміла поставити на конвеєр виготовлення необхідних для воєнних умов засобів. І за три місяці сплели триста маскувальних сіток!
«Люди! Не будьте байдужими, війна ще не закінчилася!»
Багатьох користувачів соцмереж, зокрема й нововолинців, до глибини душі вразив такий заголовок одного з дописів у фейсбуці Наталії Петрівни Волохатої — активістки, волонтерки, людини, яка з власної ініціативи з початком російського вторгнення організувала навколо себе матерів військовослужбовців, котрі полягли за волю України і які зараз відстоюють нашу незалежність у протистоянні з кремлівськими орками. Пані Наталя зворушливо звернулася до всіх із закликом не байдужіти, не звикати до війни, залишати свої звичні справи й гідно зустрічати загиблих Героїв.
Цю доброзичливу, енергійну жінку можна завжди застати у Нововолинському центрі дитячо-юнацької творчості на звичному її місці, ліворуч від входу, де кроїть на смужки тканину для маскувальних сіток. З перших годин війни вона долучилася до людей, які це робили й практично поставили виробництво на потік. Їх відчутно підтримала Євгенія Свистунова — директорка Нововолинського дитячо-юнацького центру, де збираються жінки, та очолюваний нею колектив.
— Наталіє Петрівно, ви з тих нововолинських жінок, котрі одними з перших ще 8 літ тому відчули подих війни, — розпочинаємо з цього розмову.
— Тоді, під час першої хвилі мобілізації у 2014 році, мого сина Олександра — юриста, працівника державної реєстраційної служби, викликали з роботи у військкомат. А ввечері він уже телефонував з Володимира та попросив привезти необхідні речі, — з хвилюванням згадує. — Сашко воював тоді у зоні АТО. Їх оточили на блокпосту. Не забуду ніколи його дзвінок, він не прощався, але просив вибачення, якщо мене чимось образив. Казав, що днів п’ять не виходитиме на зв’язок. А згодом знову повторилася така ж ситуація. Ми всією родиною молилися за нашого Сашка та за кожного солдата. І Бог нас почув.
Потім була трагедія під Волновахою, яка обпекла і наше місто. Я вже тоді у Києві на зустрічі з урядовцями говорила: «Це — війна, це жорстока війна, а не військова гра «Зірниця», де дівчатка були санінструкторами, а хлопці бігали з дерев’яними автоматами».
Через стресові ситуації в Наталії Петрівни стався мікроінфаркт. Але тоді собі сказала: все одно мушу допомагати, чим і як можу. Підтримав чоловік Василь Сергійович, колишній шахтар, а нині пенсіонер.
Треба пам’ятати, що чужих дітей не буває
Зараз молодший син Наталії Петрівни, Олександр, служить у місцевому військкоматі, а старший, Сергій, — боєць батальйону тероборони. Бачить їх нечасто — коли старшого на якусь годину відпустять додому, а молодшого зазвичай під час похорону наших героїв, бо він практично перебуває на цілодобовому чергуванні.
Наталія Петрівна народилася у шахтарській сім’ї в селищі Благодатному. Ще зі школи любила допомагати однокласникам. З тих років добра згадка у неї залишилася про колишні тимурівські команди. Під час навчання синів у школі її обирали головою батьківського комітету.
У розмові зізнається, що 24 лютого (а це ще й день народження сина Олександра) їй запам’ятається надзвичайною тривогою, яка, однак переплетена зі штрихами оптимізму, адже з кожною годиною війни люди все більше організовувалися. Зокрема, й нововолинці несли продукти, одяг, приймали перших переселенців, плели маскувальні сітки.
Чомусь війна зараз найбільше хвилює тільки тих, кого вона найбільше зачепила, у кого хтось із рідних на фронті.
З плином часу, на думку Наталії Петрівни, війна для багатьох ніби закінчилася. З’явилися диванні експерти, котрі в житті є досить інфантильними, але при цьому дозволяють собі різноманітні, інколи абсолютно невиправдані, коментарі у соцмережах.
– Оця позиція мене вражає до самого серця, — ділиться наболілим моя співрозмовниця. — Чомусь війна зараз найбільше хвилює тільки тих, кого вона найбільше зачепила, у кого хтось із рідних на фронті. Треба пам’ятати, що чужих дітей не буває. Ми в тилу маємо підтримувати всіх, хто відстоює нашу землю перед цими нелюдами. А ще мене дратує музика, яка лине на повну потужність з автомобілів. Вважаю, що загиблих героїв містяни повинні зустрічати на колінах від в’їзду у місто аж до Свято-Духівського собору.
Наталія Петрівна запрошує всіх охочих приходити у дитячо-юнацький центр, щоб разом плести сітки для воїнів: хто не вміє — швидко вчаться, бо це нескладно, якщо важко стоячи, то є де присісти.
Моя співрозмовниця не без гордості повідомляє, що за сто днів війни вони вже відправили на фронт понад триста (!) маскувальних сіток. Але потреба в них усе зростає, і її материнське серце підказує, що війна швидко не закінчиться.
Читайте також: Землячка Володимира Зеленського створила в Данії інтернаціональний гурт, який співає українські пісні (Відео, фото)
…Ми розмовляємо, а Наталія Волохата поспішає знову у фойє центру, бере в руки ножиці і приступає до звичної справи — нарізання смужок тканини. Свій трудовий фронт із однодумцями вона тримає міцно.
Низький уклін таким жінкам!
