Переселенці з Київщини: «Ми поїхали з Волині, але часточка нашої душі залишилася там»

«Мали десять хвилин на збори, аби втекти з-під обстрілів»

Переселенці живуть майже в кожному селі Сереховичівської громади на Старовижівщині. Але найбільше – ​в Синовому, де для них, як тільки почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, було обладнано кімнати в приміщенні школи, котре після закриття останні чотири роки стояло пусткою. У квітні, коли ми побували в цьому селі, у пристосованому житлі прихисток було надано чотирьом родинам із Покровська, що на Донеччині. Юлія Бабій з двома дітьми, сестра її чоловіка Яна із сином при зустрічі розповідали, як втікали якнайдалі від того страху, в якому жили.

Коли ми цими днями зателефонували старості Синівського старостинського округу Руслані Гочачко й поцікавилися, як живеться цим переселенцям на четвертому місяці війни, то пані Руслана сказала:

– Ще декілька днів тому ви самі могли б з ними поспілкуватися. А тепер вони вже в Німеччині. Сьогодні телефонувала мені Юлія. Розповіла, що вже облаштувалися. Але, бідкалася, що це ж – ​чужина. Важко, коли не знаєш мови. Одне слово, закінчилася наша розмова на тому, що жінка спитала, чи ж приймемо їх назад, як за кордоном у них не складеться. Звичайно ж, приймемо…

Люди, котрі опинилися в біді, по-особливому цінують ту приязнь і доброту, яку відчули в поліському селі.

На другому місяці війни в приміщенні школи жила двадцять одна людина. Нині — ​чотирнадцять. Найбільше — ​із села Лозового Лиманського району, що на Донеччині. Півтора місяця тому приїхала Надія Булатова із сином-підлітком та дорослою дочкою Альоною, в якої двоє діток. А ще дві їхні сусідки — ​вже старші жінки Надія Кобернович та Катерина Вербицька. Непростою долею донеччан пройнялася Руслана Гочачко, тож переповідала почуте від переселенців:

– Добиралися вони попутними машинами. Як послухаєш, що довелося людям пережити, то серце розривається. Наші військові, як зайшли в село, то з підвалу, в якому тижнями ховалися від смерті, їх витягли. Вони мали десять хвилин на збори, щоб встигнути втекти з-під обстрілів. Так і врятувалися. Про Синове Надія Булатова знала від жінки із села Ниці нашої громади — ​колись працювала з нею у Польщі. Тому й вирушила саме сюди з дітьми й онуками.

Для переселенців облаштована кухня колишньої шкільної їдальні. Там вони можуть приготувати собі поїсти. Як каже староста, спасибі односельчанам, що допомагають хто чим може. Люди, які втекли від війни, й самі хотіли б заробити якусь копійку, але ж у Синовому, як і в сусідніх населених пунктах, Старій Вижівці нема де працевлаштуватися.

– Тож місцева влада, – ​каже Руслана Гочачко, — ​розглядає різні пропозиції і варіанти щодо створення в нашому селі робочих місць. Сподіваємося, що знайдуться інвестори. Реалізація цього задуму — ​в інтересах і місцевих мешканців, і вимушено переміщених осіб у час війни.

«Чорнобривці, айстри зацвітуть і нагадуватимуть про нас»

А ще у Синовому були переселенці з міст Васильків, Бровари Київської області, самого Києва. Хтось приїхав до рідні, комусь прихисток дали в своїх хатах просто добрі люди. Коли в рідних місцях стало безпечніше, в основному всі повернулися додому.

– Але за той час, поки вони тут жили, – ​говорить староста, – ​ми дуже подружилися. І досі спілкуємося по телефону…

Одне слово, люди, котрі опинилися в біді, по-особливому цінують ту приязнь і доброту, яку відчули в поліському селі. І про це ми говорили безпосередньо з однією із переселенок, контакти якої мали, — ​Олександрою Лещенко з Броварів. Їй із сином та її подрузі-киянці Лесі Кузьменко з дитиною прихисток дав у Синовому місцевий мешканець Федір Троцюк. Найпершим приводом для розмови стало почуте від молодих жінок під час зустрічі навесні: вони сказали тоді, що хочуть купити насіння квітів і насіяти біля хати Федора Уляновича. Мовляв, ми поїдемо звідси, а чорнобривці, айстри зацвітуть і нагадуватимуть про нас. Чи ж зробили, як задумували? На це запитання почула у відповідь:

– Квіточки різні ми посіяли. Але знаємо, що Федір Улянович любить троянди. Тож підходящої пори можна буде привезти й посадити.

А що жінка приїжджатиме у Синове, то про це свідчать такі її слова:

– Ми поїхали з Волині, але часточка нашої душі залишилася там. Адже таких добрих, привітних людей у такій великій концентрації я ще в житті не зустрічала. Ми підтримуємо тісний зв’язок.

А ще Олександра розповіла про зворушливий момент:

– Якось мій синочок Артем сказав, що хотів би посадити в Синовому дерево. Федір Улянович приніс три берізки, і вони удвох знайшли їм місце в кінці городу. Буквально вчора я зідзвонювалася з Уляновичем і дізналася, що всі берізки прийнялися. Яка то радість для сина! Тішить, що маємо тепер до кого завітати в чудовому Волинському краї. І Перемогу ми святкуватимемо у цьому селі…

Коли жінки з Київщини вирішили повертатися додому, то запросили всіх, хто їм допомагав, з ким подружилися, аби подякувати за щирість і доброту. А вони, ті гості, ще й із подарунками прийшли, чим геть розчулили. На пам’ять гуртом сфотографувалися на обійсті, де жили.

Читайте також: У Маріуполі окупанти у рясах спалили всі книги з бібліотеки Храму Петра Могили

І про Бровари у нас, звичайно, зайшла мова: яким покидала Олександра місто у березні, яка ситуація там зараз? Жінка поділилася враженнями:

– Я виїжджала з Броварів, коли на відстані менше десяти кілометрів йшли бої. Тоді, в березні, тут було порожньо на вулицях — ​ні людей, ні автомобілів. У місті лишилися переважно пенсіонери та чоловіки. В середині травня я побачила зовсім інше місто. Люди вже повернулися додому. Незважаючи на кляту війну, на майданчиках біля будинків гралися діти, стояли автівки. Стало людно. Завдяки Збройним силам України мій дім вцілів, і мені було куди повертатися.

На жаль, не всім так пощастило…

*Публікація створена за сприяння Української  Асоціації Медіа Бізнесу.

Читайте також на volyn.com.ua: «Розбомблений волинський пікап на тлі «отполированных пуговиц» (Суб’єктивні замітки)».