Утекли від бомб на Волинь: дружина пішла лікувати, а чоловік-медик став до лав ЗСУ

«Виросла я в Ружині на Турійщині»

Насамперед розмова наша — ​про рідне Оксанине село, яке тепер входить до Ковельського району. Перша згадка про цей населений пункт датується 1503 роком. У XVI столітті це було родове гніздо князів та гетьманів Ружицьких — ​на їхню честь і назва. Але оскільки село завжди вабило гарною природою, то й не тільки з історичними постатями асоціюється в нашої героїні його ймення, а й із ружою — ​так зветься в народі дика троянда, оспівана з давніх-давен в українських народних піснях.

— Невелике, спокійне, довкола — ​зелень… Ось у такому селі я росла, — ​каже жінка, яка народилася за рік до Незалежності України. — ​Зараз тут уже тільки початкова школа, а коли я навчалася, то була ще дев’ятирічка. Після восьмого класу я вступила в Ковельське медичне училище, закінчивши його — ​у Київський медичний університет.

Місто зруйноване на 70 відсотків. Його покинуло щонайменше 150 тисяч осіб.

Вирушала Оксана здобувати фах лікаря саме в столицю, бо тут уже вчилася після середньої школи її однокласниця по Ружину. Сталося ж так, що у виші й долю свою зустріла — ​майбутнього чоловіка Артема, чернігівчанина. Вони познайомилися ще тоді, як стали студентами й заселялися в гуртожиток. А одружилися у 2014-му — ​після п’ятого курсу. Коли одержали дипломи, то якось само собою вирішилося, що молода сім’я поїхала в рідне місто чоловіка. Тут народилися їхні діти — ​син Максим, якому зараз шість років, і донька Анна, котрій неповних два.

— На Волині бували по два рази на рік, — ​розповідає жінка. — ​Й у відпустку їздили сюди, й на якісь великі свята. Я перебиралася в Ружин, коли була у декретній відпустці. Особливо у міжсезоння: у чернігівській квартирі ще нема тепла, а в сільській батьківській хаті опалення індивідуальне — ​топиш, коли хочеш. Чоловік зазвичай нас із сином, а потім вже й із донькою, привозив і вертався, бо ж у нього — ​робота…

 Чи хотілося назавжди сюди перебратися? Інколи, як пригадує жінка, вона могла між іншим сказати Артемові: «Може б, на Західну Україну переїхати…». Але ці слова сприймалися досить скептично з тої причини, що, як мовиться, від добра добра не шукають: чого кудись їхати, коли все для життя є? Тим більш у подружжя Васильєвих і гадки не було, що колись від війни доведеться втікати на Волинь…

«З 4 на 5 березня почалася непроста дорога на Захід України»

Взимку 2022-го Оксана була у декретній відпустці. Думала восени виходити на роботу в поліклініку. Артем, за фахом гінеколог, працював у жіночій консультації. Молода сім’я будувала свої плани…

— Все змінилося 24 лютого, — ​каже співрозмовниця. — ​Коли почалося вторгнення росії в Україну, Артем відправив мене з дітьми у передмістя до знайомих, де ми могли почуватися безпечніше, ніж у багатоповерхівці. У підвал спускалися часто, але спали в будинку. Та коли побачили, що залишилася лише одна вціліла дорога, якою можна було поїхати до Чернігова, то з тими ж знайомими перебралися в місто. Правда, вже не у свій район, оскільки там було неспокійно. Сиділи постійно в підвалі. Виходили з укриття тільки їсти щось приготувати. А коли після авіаударів була підірвана нафтобаза й дві школи, де, зі слів людей, розташовувалися волонтерські центри, нам запропонували їхати на Захід України.

У ніч з 4 на 5 березня почалася непроста дорога. Вона пролягла в об’їзд Києва, через Канів, Умань, Львів. Лише 8 березня подружжя Васильєвих добралося в Ружин.

— Деякий час ми жили в моїх батьків, — ​розповідає Оксана. — ​Стали на військовий облік і почали шукати роботу. На той момент фінансової допомоги переселенцям ще не було ніякої. Треба було за щось жити. Спочатку їздили в Ковельську лікарню, але там місця гінеколога для чоловіка не було. Завдяки сайту біржі праці знайшли вакансії в Маневичах і вирішили спробувати. Й нам пощастило. Тут запропонували роботу і чоловікові, й мені. Я працюю у педіатричному відділенні. У новому колективі прийняли мене зі щирістю, по-доброму, за що я вдячна колегам.

І з квартирою для молодої сім’ї питання вирішилося: як вимушено переміщені особи вони одержали її від селищної ради. Згодом знайшлося житло, яке було ближче до лікарні, й Васильєви переселилися, зробили там косметичний ремонт. Через «Нову пошту» й необхідні речі вже їм із Чернігова родичі переслали. Тож і побут налагоджено. За словами жінки, поки що з доглядом за сином та донькою в години, коли вона на роботі, допомагає її племінник. Але є надія, що з часом у Маневичах запрацює дитячий садочок.

«Повертатися додому поки що не плануємо, тим більш, що чоловіка призвали на службу»

6 березня, вже перебуваючи в дорозі на Волинь, Васильєви дізналися, що Указом Президента Чернігів удостоївся почесної відзнаки «Місто-герой України». З 8 березня до початку квітня Чернігів і передмістя були в облозі. Як інформував мер Владислав Атрощенко, місто зруйноване на 70 відсотків. Його покинуло щонайменше 150 тисяч із загальної кількості населення обласного центру трохи більш як 280 тисяч.
— У Чернігові залишилася рідня чоловіка, — ​розповідає Оксана. — ​Спочатку боялися їхати через постійні обстріли. Потім уже не мали можливості, оскільки був підірваний міст через Десну. А коли російські війська відступили, то, ясно, вони залишилися вдома. Телефонуємо їм постійно. Тривожно було, коли місто залишалося без світла і зв’язку.

Мова зайшла про те, чи хоче подружжя повернутися додому?

— Наші знайомі, з якими ми виїжджали, вже там. Вони живуть у приватному секторі — ​їхній будинок вцілів, хоч і пошкоджений (від вибухової хвилі повилітали вікна). І наша квартира не знищена. Але наразі не плануємо повертатися, — ​каже Оксана. — ​Дітям тут подобається. Нам із чоловіком — ​теж. Тим більше, що Артема як військовозобов’язаного 15 червня призвали на службу.
Поки що Артем Васильєв проходить військову підготовку. А Оксана, як і кожна жінка в такій розлуці в час війни, живе в тривозі за коханого чоловіка, батька своїх дітей. n

*Публікація створена за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу.

Читайте також: «Родині переселенців, яка потрапила в аварію на Волині, потрібна допомога»