«Окупанти розстріляли наші автівки, де було 6 дітей»

Один з автомобілів спалений, другий, з написами «ДЕТИ», — ​посічений кулями. Обидва знайдені в Київській області в районі села Вишеград. Коли 14 березня російські солдати відкрили по них вогонь, у цих машинах перебували 9 людей, 6 із них — ​діти. За кермом одного з авто перебував Віталій Самойленко, який зараз зі своїми рідними лікується в Німеччині. Він і розповів «Фактам» про те, як разом із великою ріднею намагався вирватись із окупації у складі евакуаційної колони.

Осколками мені розсікло обличчя в ділянці лівої скроні, в голову влучили й застрягли під шкірою ще декілька осколків.

– Я їхав третім. А першою — ​моя мама. Бо до неї в салон сіла місцева жінка, щоб показувати дорогу. Пам’ятаю, її звати, як і мою маму, Віра. Другою їхала моя дружина Олена на Nissan. Решта автомобілів — ​за нами, — ​згадує Віталій. — ​Виїхали в бік села Вишеград. Там ще стояла якась спалена російська бронемашина на гусеницях. Обминули її і, трохи не доїхавши до кладовища, почули вибухи.
Далі все відбувалося дуже й дуже швидко, в якійсь метушні. Піднялася гора пилу, щось диміло, сильно запахло горілим. В якусь мить я зрозумів, що в нашу машину поцілили. Осколками мені розсікло обличчя в ділянці лівої скроні, в голову влучили й застрягли під шкірою ще декілька осколків. Обличчя, очі залило кров’ю. Через це, а також через дим погано бачив, що відбувається навколо.

Я вискочив з авто, бо не міг роздивитися, що коїться позаду мене в салоні. Відчинив задні двері, побачив свого молодшого, 5-річного, сина Макара. Загалом в машині були троє дітей та моя сестра. Старший, 16-літній, син Вова сидів поруч зі мною. Ззаду — ​сестра з двома молодшими, донькою та сином.

Коли почався обстріл, найменшого, Макара, вони скинули на підлогу і сестра накрила його собою. Донька також впала вниз. На щастя, вони фактично не постраждали — ​принаймні видимих травм у них не було.
Мені неймовірно сильно боліло всередині голови, я нічого не чув. У пам’яті зринали епізоди з радянських фільмів про війну, в яких люди кричали від нестерпного болю через контузію. Я теж закричав, сподіваючись на те, що біль ослабне. І це дійсно допомогло — ​стало дещо легше.

Переконавшись, що діти із сестрою живі, знову сів за кермо — ​ще не розумів, що машина їхати вже не може, бо була розбита… Тож вискочив з автомобіля, щоб забрати із салону молодшого сина. А іншим кричу: «Виходьте на другий бік!». У ту мить, коли вийшов з авто, побачив, що ззаду на нас несеться російська бойова машина піхоти. На водійському місці, висунувшись по пояс, сидить бурят. Останнє, що я запам’ятав, — ​удар цієї БМП в нашу автівку.

Про подальші події знаю зі слів свідків. Спочатку БМП вдарила по автомобілю, а потім — ​по мені, бо я стояв поруч із ним. Наша машина відлетіла в один бік, я — ​в інший.

У пам’яті зринали епізоди з радянських фільмів про війну, в яких люди кричали від нестерпного болю через контузію. Я теж закричав, сподіваючись на те, що біль ослабне. І це дійсно допомогло — ​стало дещо легше.

— Коли ви отямилися?

— Певно, через декілька хвилин. Свідомість повернулась, коли дорослі разом із моїми старшими дітьми підіймали мене на ноги. Я не міг іти. Під руки мене відтягли в очерет. Там ми лежали, поки не закінчилася стрілянина. Мене знову підняли, й ми рушили в село. Дісталися крайньої вулиці. Син, 16-річний Вова, тримав мене, щоб я не падав, а решта стукали у хвіртки, просили, щоб нас пустили. Місцеві боялися відчиняти. Аж нарешті до нас вийшла жіночка років 60. Її звати Олена. Вона нас пустила до себе. Мене поклали в ліжко, надавали можливу в тих умовах медичну допомогу, відмивали обличчя від крові. Я то непритомнів, то приходив до тями.

Потім мені розповіли, що так пролежав приблизно чотири години. Весь цей час мене лихоманило — ​певно, через больовий шок. Вчергове розплющую очі… й бачу свою дружину та російських солдатів.

— Що від вас було треба окупантам?

— Вони вирішили зібрати всіх, хто вижив, в будинку, де вони тримали полонених. Нас хотіли відправити в білорусь. Мене доставили в той дім, завели на другий поверх, поклали в якійсь кімнаті. Олена часто й ретельно витирала мені кров. Найбільше кровило ліве вухо… Серед тих, хто вижив, моя мама постраждала найбільше. Їй прострелили обидві ноги і руки, а також живіт. Вона мала ще декілька осколкових поранень. Я в результаті удару БМП отримав у декількох місцях переломи черепа (скроневої кістки, кістки під оком, щелеп). Плюс численні інші поранення та контузію. У мого старшого сина Вови також контузія.

— Росіяни відправили вас у білорусь?

— Чомусь ні. Люди, які почувалися більш-менш нормально, в тому числі мої дружина й батько, наполегливо просили окупантів дозволити нам їхати в сусіднє село Колонщина. Олена від когось почула, що там є медичний заклад. Не знаю, що сталося у росіян, але наступного дня вони дали згоду евакуювати поранених. Врешті окупанти не виявили належної пильності, і дружина змогла за 7 поїздок вивезти не тільки поранених, але й усіх із нашої колони, хто цього хотів, — ​загалом 20 людей!..

У Колонщині поранені змогли отримати першу медичну допомогу, згодом їх переправили у Житомир, а тоді — ​у Німеччину. Там Віталія та його сина прооперували.

А зараз чоловік радіє ще одній добрій новині — ​після кількох операцій в Україні його мамі стало краще і лікарі дозволили і її транспортувати в Німеччину. Там усі будуть доліковуватись та проходити реабілітацію.
На жаль, на п’ятому місяці війни росіяни стали ще жорстокіше ставитись до цивільних українців і кількість смертей та поранень лише зростає. Важливо, щоб не був забутий жоден випадок кривавих злочинів окупантів, кожен має бути зафіксований. Рашисти мусять відповісти за все на майбутньому «Нюрнберзі».

Джерело: fakty.ua.
Ігор ОСИПЧУК