У далекій Баварії куштувала їхню традиційну страву та навчала маленьку німкеню ліпити наші вареники.
Коли годинник показує одразу «німецький» і «український» час
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу редактор відділу освіти й культури газети «Волинь» Оксана КОВАЛЕНКО
…як важко бути далеко від домівки, якщо на Батьківщині війна
Так склалося, що маю друзів у Німеччині, тож скористалася їхнім запрошенням привезти дітей, щоб пожили у країні «без сирен і тривог». Поїхали не одразу — зібралися після третього обстрілу рашистами Луцька з наміром перебути ще 9 травня й повернутися. Власне, так і зробили, зачерпнувши за місяць з лишком «німецького життя» чужоземних вражень… Нас зустріли друзі з Донеччини, які виїхали у Баварію ще 2015-го (зберігаю тогочасне інтерв’ю з їхньою мамою, яка з жахом розповідала про окупацію їхнього міста). Там Олена Дугіна з початком війни організувала волонтерський центр, у якому збирають гуманітарні вантажі для українців, дають прихисток у німецьких містах та селах вимушеним переселенцям, матеріально й морально допомагаючи їм освоїтися.
Хочеш працювати, мати права чи пільги — розмовляй німецькою.
Мій мобільний телефон на новій землі одночасно показував український час (приміром, 6-та ранку) і німецький — 5-ту. Таким же роздвоєним було й життя: читала наші новини з питанням-страхом, що за ніч витворили оскаженілі рашисти, стежила в телеграм-каналі за тривогами для волинян… і гуляла з маленьким сином на «кіндергадені» (дитячому майданчику), казала «данке-шуун» (красно дякую) німцям-друзям й шукала спільні риси Вассертрюдінга зі своїм Луцьком. Їхнє невеличке охайне містечко з неширокими вуличками, крамницями, парками і квітучими клумбами дуже подібне до нашого. Правда, воно вигравало, зокрема, в тому, що не мало розбитих доріг на околицях, зате був і великий «мінус», бо мами й тати дозволяли собі курити на дитмайданчиках.
Ми з дочкою й сином мешкали в частині будинку, яку нам виділила сімейна пара Бастіан та Анна, що виховує одно- та трирічних хлопчика й дівчинку. (Спілкувалися з дорослими англійською, але взялися онлайн ознайомлюватися і з німецькою мовою.) Ми з дітьми постійно відчували їхню дружню і при тому ненав’язливу підтримку. Нас частували традиційними стравами, запрошували разом смажити сосиски і гуляти в парку. Бастіан запропонував дивитися вечірні випуски новин Суспільного в Німеччині, яке саме в той час організувало субтитри українською і справді чесно показувало, які звірства коять рашисти в Україні, як діє наша влада і як реагують світові лідери…
У взаєминах із «нашою» німецькою сім’єю та їхніми батьками було дуже багато моментів, коли в мене перехоплювало подих від їхньої великодушності й хотілося заплакати. Та десь на другому плані завжди витала думка, що так і чинять нормальні люди, що наші волиняни зараз теж діляться, чим можуть, з постраждалими зі сплюндрованих регіонів.
...Перед тим, як сісти у потяг до України, не втрималася й залишила новому німецькому другу Бастіану разом із запрошенням у гості після Перемоги своє запитання-міркування: «Чи не думає він, що нинішні лідери великих країн з їхнім доступом до супутникових знімків, даних розвідок відповідальні за кривавість рашистів? Чи не думав він, що попереджати українців про війну, яка зрештою стала не тільки нашою бідою, було замало?».
…як у баварському краї «заохочують» вчити мову
У той «квітневий німецький» час я читала у волинських фейсбук-групах, що вимушених переселенців необхідно змушувати переходити на українську мову, а за деякий час познайомилася з Наталкою із Чернігова. Перша людина в німецькому містечку, з якою я могла обговорити новини з України по-справжньому, розмовляла російською. Вродлива працьовита українська жінка, що після місяця життя в підвалі якось змогла вивезти з-під обстрілів 7-річного сина й маму, яка перенесла інсульт. Її двоє старших хлопців — воїни Збройних сил України. Вони теж російськомовні, бо в Чернігові «було таке середовище». Я слухала, як моя нова подруга звично приправляє російську українськими словечками, й думала, що «зелену дорогу» для рідної мови треба прокладати наполегливо, але розважливо, сильними державними руками й мудрою підтримкою суспільства. От «моя» Наталя спочатку випровадила на війну середнього сина, а потім і старшого. Один — кадровий військовий, другий — доброволець. У Наталі є «мовчазні» дні. У цей час вона наче розділена: усміхається, розповідає, але щось у ній уже стиснуто у вузлик чекання… «Ти знаєш, — якось сказала вона, — а мой срєднєнькій уже трєтій дєнь мовчить. А я всє равно пішу йому у том тєлєграмє: «Доброє утро, роднєнький синочєк». А послє оце смотрю, чи прочитав, чи «був» в том інтернетє. Не було. Дак я всє одно пішу йому опять с утра те ж саме». Від її надмірно спокійного тону проймало морозом і вкотре фізично хотілося пороздирати на шмаття виродків, рішення яких змушує кам’яніти наших жінок.
Наташа хоче «зачепитися» в Німеччині, як і інші українки з дітьми, у чиїх містах рашисти розбомбили будинки, понищили газо- й електромережі, позалишали заміновані цвинтарі й інші мерзенні сліди. Вона живе за німецьким відліком часу, але сумує за своєю квартирою в Чернігові й смаком українських оселедців. Коли ти багато чого досяг, будувати спочатку своє життя серед чужих важко навіть попри вагому соціальну підтримку, яка в Німеччині справді на гідному рівні. З червня соціальну допомогу для дорослого вимушеного шукача притулку підняли з 350 до 500 євро на місяць — до рівня безробітного німця. Окремо виплачують гроші на дитину, зокрема й на утримання в школі. У пакеті підтримки — оплачений державою курс німецької мови. Хочеш працювати, мати права чи пільги — розмовляй німецькою. (Зустріла там якось медсестру з Луцька, якій ніяк не дається іспит зі знання мови, а від цього залежить її кар’єрний ріст, то вона найняла ще й репетитора). Принагідно знайомі німці з лагідною усмішкою запитують, чи вчите нашу мову? Це питання ставлять люди різного віку й роблять це однаково чемно. (При тому анкети на оформлення допомоги, які розсилає їхній центр зайнятості, були продубльовані чомусь російською). Менше з тим, обговорюючи «німецьке» життя, ми з Наталею були одностайні: найприємніше нікому не зазирати до рота — утримувати себе самому, ні від кого не залежати й «не брати, а давати»… Ми обіймалися на прощання, і я думала, що її «вимушені» плани на життя в чужій країні — це теж денаціоналізація від рашистів… Наостанок скажу: тепер рада, що містечко у далекій німецькій Баварії з дуже люб’язними людьми, гарним рівнем життя, є моїм спогадом, а не реальністю. Важко розкласти на складові своє неймовірне бажання чимшвидше вернутися додому — туди, де життя набагато складніше, затьмарене страшною війною, все одно наче знімається з паузи і лине далі; туди, де годинник на мобільному показує один-однісінький час — рідний український.
