Лучанка доставила з передової понад 80 тіл загиблих військових

В інтерв’ю Суспільному волонтерка розповіла, що за понад 100 днів доставила рідним більше 80 тіл захисників. Уперше вирушила на передову, щоб привезти батька подруги, який загинув у бою. Тоді ж, каже, зрозуміла, що мусить взяти цю місію на себе: «Мені одразу було ясно, що це не останній раз…»

— Як ви отримуєте інформацію про те, що ваша допомога потрібна саме зараз у конкретному місці?
— Найбільше від родичів. Телефон не просто гарячий, він розривається від їхніх повідомлень. Зараз дуже добре співпрацюємо з нашими військкоматами, таким чином усе поступово налагоджується.

 — А які маршрути були найскладнішими?
— Жодного разу не було легкого. Бо ми ніколи не їздили просто, якщо можна так сказати, до звичайного морга.
Я завжди складаю маршрут так, щоб він був із користю в обидві сторони. Бо туди я, як правило, везу все, що просять військові. А назад не їду в якесь конкретне місце, я їжджу по різних містах і там забираю загиблих.

 — Підкажіть, як знаходите потрібні слова рідним, яким привозите тіло?
— В очі точно не дивлюся, не можу. Можливо, якоюсь мірою відчуваю себе також винуватою. Не знаю чому… Але є таке відчуття. Передостанній похорон… троє маленьких дітей на ручках, домовину відкрити не можна. Що сказати тій жінці, що сказати тій матері?! Що я їй скажу — ​«Тримайтеся»? За що триматися? За повітря? Що я можу? «Співчуваю»? Яке співчуваю, яке може бути співчуття, якщо вони положили найріднішого? Я не знаю, які говорити слова. Зазвичай мовчу. Мабуть, у мовчанні більше того співчуття, ніж у якихось словах. Я просто виконую свою місію. Потім я не плачу, а вию. Але цього вже ніхто не бачить…

А що я їй скажу — ​«Тримайтеся»? За що триматися? За повітря? Я не знаю, які говорити слова. Зазвичай мовчу. Мабуть, у мовчанні більше того співчуття, ніж у якихось словах.

— Чи був момент, коли хотілося припинити поїздки?
— Я молюся. Тихенько, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не чув у тому місці, де мене ніхто не знає. Жодного разу не було такого, щоб я хотіла зупинитися. Часом не витримує голова і не витримують ноги. Який може бути відпочинок, який може бути сон? Коли збоку щось бахкає, ззаду щось горить, коли ти їдеш і там настільки страшно… Коли їдеш і немає ніде нікого, коли немає назустріч машини, коли тебе ніхто не обганяє. І ти розумієш, що боїшся отих кущів, бо невідомо, що може бути за ними…

— Чи є ресурси для чергових поїздок, чи є потреба в грошах на пальне, дорогу, обслуговування авто?
— Я займалася паломницькими поїздками. Зараз отримала цікаву есемеску, одна людина мені написала: «Наша Таня відкрила новий бізнес». А хто хоче попробувати того «бізнесу», запрошую! Я з великим задоволенням дам ще один бронежилет, візьму з собою в дорогу, хай попробують такого «бізнесу». Спочатку було надзвичайно складно, тим більше почалися труднощі з пальним, ми стукали в усі кабінети, допомагали хто чим може. Спочатку ніхто не звертав на цю проблему уваги, аж поки не почали возити тіла у великій кількості. Якщо їде одна машина, то це одна заправка, якщо дві, то на поїздку потрібно пів тонни дизелю. Коли я забираю 12 або 15 тіл, я не можу їхати однією машиною. Кошти збирають капелани Волині, зокрема отець Михайло Бучак. Хто знає мене, то дають кошти мені, зазвичай вони йдуть на потреби військових. От сьогодні вони попросили м’ясорубку і пательню. Цікавий запит, я розумію. Але якщо вони її попросили, то вона їм точно потрібна.

 — Що за три місяці, відколи взялися за цю місію, вам запам’яталося найбільше?
— Була така ситуація, я забрала тіло, і з ним мені віддали документи. І в ньому був лише дитячий малюнок, підписаний «Татові».
Я зробила фото малюнка, виставила в інтернет і написала: «Люди, подумайте, що ви збираєте? Ви думаєте про нові речі, машини, вілли, яхти. Людина мала при собі один-єдиний дитячий малюнок…». Ці люди мене знайшли декілька днів тому, вони мені подякували, що я привезла їхнього тата і сказали, що після нього лишилося тільки фото, яке я зробила. І таких історій тьма…

— Як відновлюєтеся після поїздки, де черпаєте сили? Хто на вас чекає вдома?
— Вдома мене чекає мама і собака. Мама страшенно плаче. Благословляє на дорогу і плаче. Спочатку не було так легко їхати, моїй мамі 76 років, мій брат теж на війні, наша вся родина, якій не байдуже, всі там…

— Більшість українців у цей час перестала планувати своє життя. Яким ви бачите майбутнє?
— Планувати треба і жити треба обов’язково, але не можна забувати, що необхідно ділитися. Можна з’їсти хліб без чорної ікри, а купити дві буханки і віддати туди. Треба планувати, тому що, аби працювати далі, мусимо жити і мусимо щось робити. 

Олена ПАРАЙ, suspilne.media

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Сергій ЗАСАДКО — ​військовослужбовець із міста Володимира;
Андрій ДАВИДЮК — ​боєць із села Почапи на Любомльщині;
Олексій ПІДДУБНИЙ — ​родом із села Знамирівка, проживав деякий час у Підгайцях Луцького району;
Владислав ХОМИК — ​боєць із села Тристень на Рожищенщині;
Мирослав ПОЛІЩУК — ​боєць із села Лапні Ковельського району;
Борис МАРЧИК — ​боєць із села Великий Курінь на Любешівщині;
Володимир КОЛЯНО — ​боєць родом із села Радовичі на Іваничівщині, жив на Прикарпатті;
Володимир ПУКАЛЮК — ​боєць із міста Володимира;
Дмитро ДЯЧЕНКО — ​боєць із Ковеля;
Матвій ОВЕРЧУК — ​боєць із села Мирославка на Рожищенщині;
Максим ЄРЕМІЯ — ​боєць із Луцька;
Валентин ГРОНА — ​боєць із села Хотячів Володимир-Волинського району;
Валерій ШВИРИД — ​боєць із села Залізниця на Любешівщині;
Микола СОЛОДОВ — ​боєць із села Оленівка на Рожищенщині;
Олег СИЧЕВСЬКИЙ — ​боєць із міста Володимира;
Олександр ПРОНЦЕВИЧ — ​боєць із села Тоболи Камінь-Каширського району;
Михайло ПРИХОДАЙ — ​боєць із селища Олика на Ківерцівщині;
Юрій ГРОМИК — ​боєць із села Чемерин на Ківерцівщині;
В’ячеслав МАКСИМЧУК — ​боєць із села Датинь на Ратнівщині;
Леонід ЛІННИК — ​боєць із селища Цумань на Ківерцівщині;
Віктор БІЛОВ — ​боєць із села Галузія на Маневиччині;
Олег СНИТЮК — ​боєць із села Холоневичі на Ківерцівщині;
Анатолій МАРТИНЮК — ​боєць із села Духче на Рожищенщині;
Сергій ЛЯШУК — ​боєць із села Піски на Горохівщині;
Юрій ЛЕСИК — ​боєць із селища Люблинець Ковельського району;
Віктор САВЧУК – боєць із селища Ратне Ковельського району;
Микола ДУБИНА – боєць із селища Цумань на Ківерцівщині;
Дмитро ВОЛОШЕНЮК — ​боєць родом із Херсонщини, але оскільки рідна земля загиблого під окупацією, то похоронили його в селі Нуйно Камінь-Каширського району, де є родичі.

Читайте також: «Сестра Левка Лук’яненка заховала від окупантів меморіальну дошку із портретом брата«.