Сестра Левка Лук’яненка заховала від окупантів меморіальну дошку із портретом брата

Він жив у цій квартирі у Седневі, що на Чернігівщині, у 1989–1990 роках, після чверті століття таборів та заслань. Коли 24 лютого 2022 року російські окупанти зайшли в селище Седнів, Зінаїда Лук’яненко заплатила 50 гривень місцевому чоловікові, аби той зняв та доправив дошку в її квартиру.

Жінка до останнього не вірила, що росія піде широкомасштабною війною, аж поки 24 лютого не почула гуркіт з боку Сеньківки. А потім і на власні очі з вікна побачила російську техніку. Нарахувала 500 одиниць і збилася з ліку.

«Знаєте, як вони їхали: йдуть два солдати, за ними повільно їде танк, солдати також по боках та ззаду. І всі з автоматами в руках. Кілька годин так їхали. Страх… Потім наші прийняли бій у Новоселівці (передмістя Чернігова — ​Ред.). Росіянам добряче всипали, тож вони, мабуть, тому сюди й повернулися 25 лютого. Постояли і роз’їхалися по навколишніх селах. Тут частина залишилася, не всі», — ​згадує про початок окупації Зінаїда Григорівна.

У Седневі окупанти розташувалися в місцевому Будинку творчості художника, фельдшерсько-акушерському пункті, селищній раді, дитячих таборах відпочинку, магазинах та порожніх будинках. Поставили свої блокпости, викопали бліндажі. Людям ходити по центру не дозволяли, тож доводилося пересуватися околицями.

З вікна Зінаїда Григорівна бачила, як до пам’ятної дошки Левка Лук’яненка на будинку підійшли російські військові. Жінка каже, що дуже злякалася. Думала, будинок знесуть, якщо зрозуміють, хто це. Вже бачила по телевізору, як окупанти зривали та нищили українську символіку, та й пам’ять про те, як це — ​бути сестрою борця за незалежність — ​давалася взнаки. Але минулося. Щоб не випробовувати долю, наступного дня попросила місцевого чоловіка зняти дошку. Її завантажили на «кравчучку» і відвезли в квартиру.

З вікна Зінаїда Григорівна бачила, як до пам’ятної дошки Левка Лук’яненка на будинку підійшли російські військові. Жінка каже, що дуже злякалася. Думала, будинок знесуть, якщо зрозуміють, хто це. Вже бачила по телевізору, як окупанти зривали та нищили українську символіку, та й пам’ять про те, як це — ​бути сестрою борця за незалежність — ​давалася взнаки. Але минулося. Щоб не випробовувати долю, наступного дня попросила місцевого чоловіка зняти дошку. Її завантажили на «кравчучку» і відвезли в квартиру.

Згодом у Седневі розташувався полк зв’язку. Одного дня окупанти перехопили, що хтось із місцевих передає інформацію українським військовим. Шукати «шпіонів» прийшли до будинку Зінаїди Григорівни. Заходили до сусідів.

«Я почула: стукає хтось. Відчиняю — ​а тут росіяни. Ну все, думаю… Я в бурках, замотана з голови до ніг. Вони на мене глянули, кажуть: «Як здоров’я, бабуля?» — ​і пішли. Хто ж запідозрить літню жінку», — ​сміється Зінаїда Григорівна.

Згодом російські військові зруйнували вишки мобільних операторів. Тож почалися проблеми зі зв’язком. Пані Зінаїда стверджує, що бачила, як із центру селища окупанти запускали снаряди по Чернігову. Ракети було видно з вікна. І саме ці моменти жінка називає найстрашнішими за всю окупацію.

Російські військові залишили Седнів рано-вранці 1 квітня. Останніми виїжджали зв’язківці. За час окупації Зінаїда Григорівна часто згадувала, яким бентежним було її життя, адже часу на роздуми було вдосталь.

Зараз у Седневі тихо. Про окупацію та колишні переживання нагадують лише бліндажі та пошкоджені будівлі. А пам’ять про те, якою ціною Україні дісталася незалежність у 1991-му, зберігається у спогадах та за диваном Зінаїди Лук’яненко. 

Наталія НАЙДЮК, 
УП.Життя

Читайте також: «У Рівному перейменували вулицю Пушкіна«.