Рідна земля для них — понад усе!
Майже 300 мешканців Прилісненської громади, що на Маневиччині, захищають Україну від ворожої навали
У зоні бойових дій і її очільник Ігор Терещенко. Невипадково з перших днів повномасштабного вторгнення росії багато хто із жителів сіл, що входять в ТГ, зокрема самого Прилісного, долучився до волонтерства. Як довелося почути від людей, до цього зобов’язує думка, що їхня допомога вкрай потрібна тим, хто сьогодні на передовій
«Перш наш голова очолив добровольче формування, яке ми створили, а згодом пішов за власним бажанням служити»
Збираючись у відрядження в Прилісне, що на Маневиччині, зателефонувала в сільську раду, аби поговорити із головою громади Ігорем Терещенком. У відповідь почула: «А наш голова воює». Тож про зустріч домовлялася вже із його заступником Олексієм Гнатюком. А наше спілкування почалося з того, що Олексій Іванович нагадав, хто він, чоловік, який очолює Прилісненську громаду, а тепер — у Збройних силах України…
Ігор Терещенко багато років прослужив за контрактом в армії. У складі міжнародної поліції він був у багатьох гарячих точках, зокрема в Югославії, Південному Лівані… Коли ж повернувся додому, то вирішив спробувати себе в органах самоврядування й був обраний головою Прилісненської сільської ради, а потім — і об’єднаної територіальної громади. Як людина з неабияким військовим досвідом, у 2014-му він пішов в АТО й прослужив чотирнадцять місяців там, де наші бійці боронили суверенітет України.
За зібрані гроші було куплено вісім автомобілів для ЗСУ, 5 мотоциклів, генератори, акумулятори. А ще — 5 тепловізорів, 12 бронежилетів, військове спорядження.
— Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, — розповідає Олексій Гнатюк, — Ігор Ілліч, маючи військове загартування, відразу хотів іти служити. Але була велика небезпека з боку білорусі. Тому ми взялися за створення добровольчого формування територіальної громади, яке голова й очолив. До цього підрозділу увійшло двісті чоловік. Уже як напруга у квітні спала, було призначено нового керівника. А Ігор Терещенко, склавши свої повноваження, пішов у Збройні сили України. Служить у спецпідрозділі. По можливості спілкуємося з Ігорем Іллічем, радимося, вирішуючи проблеми громади в час війни.
А ще між іншим від Олексія Івановича почула й таке:
— Народ усе перекрутить… На жаль, ходять чутки, що вкрав голова гроші і втік…
«Клянусь, якщо вернуся звідси живий, то доведу справу до кінця й наклепники будуть мені за моральні збитки платити»
Йдеться, виявляється, про кошти, які були нібито виділені Прилісненському добровольчому формуванню. А це — чотири мільйони гривень! І про це я почула від самого Ігоря Терещенка, коли, вже будучи в Луцьку, зателефонувала йому: мусила поговорити про таке серйозне звинувачення «серед народу» з ним особисто. Ігор Ілліч, котрий мав статус командира добровольчого формування (на цю посаду був призначений Міністерством оборони України), розповів:
— Перш незадоволення було з приводу того, що багато хлопців на фронт забирали: жінки звинувачували мене в тому, що, мовляв, створив добровольче формування і чоловіки, які увійшли до нього, насамперед одержали повістки. Думаю, всі згодом зрозуміли, що в нас війна зі своїми законами, й мобілізацією в тому числі. А коли я пішов в ЗСУ, то знайшлися ті, хто надумав мене скомпрометувати. А як можна це зробити? Придумали, що я вкрав чотири мільйони гривень, які були виділені Прилісненському добровольчому формуванню (ось тільки питання: чому іншим добровольчим формуванням ніяких грошей держава не виділяла, а для нашого так розщедрилася?). Більше того — нібито я добрався ще й до волонтерських коштів, а це понад чотири мільйони. Якби я був удома, то міг би написати заяву в прокуратуру, аби оскаржити таке звинувачення, що поширюється кількома особами. А оскільки я в армії, то й захиститись не можу. І результат такий: дехто вважає, що я не на Сході України (Київщина, Харківщина, на день нашої розмови була Сумщина. — Авт.), а в сізо вже сиджу. Клянусь, якщо вернуся звідси живий, то доведу справу до кінця й наклепники будуть відповідати — платитимуть мені за моральні збитки, хоч знаю, що ця стаття в нашій країні не дуже працює…
«Війна забирає життя молодих людей — це найбільше болить»
Хоч і відсутній Ігор Терещенко, але з ним колеги спілкуються у телефонному режимі, радяться, його думкою цікавляться, коли треба прийняти якесь рішення щодо життя громади в час війни, з ним обговорюють і проблеми сьогодення, і плани на майбутнє. Про це розповідав і сам Ігор Ілліч у телефонній розмові, суть якої я змушена була вклинити в цю публікацію, і, звичайно, як уже зазначалося вище, заступник голови Прилісненської громади Олексій Гнатюк під час нашої зустрічі. А які проблеми найболючіші? Коли про це зайшла мова, Олексій Іванович сказав:
— З нашої громади, а це одинадцять сіл, мобілізовано майже триста чоловіків. Лише із самого Прилісного — сто. Є, на жаль, уже п’ятеро загиблих. Четверо числяться як такі, що зникли безвісти. Хоч про серхівського бійця відомо, що загинув біля Бахмута, та не змогли вивезти тіло. Війна забирає життя молодих людей — це найбільше болить. У жінок, чоловіки яких мобілізовані, найперше питання, коли вона закінчиться.
Керівництво громади старається підтримати матерів, дружин, які провели на фронт рідних людей. Щоб дрова, наприклад, були завезені. Це питання порушували перед лісівниками, які запевнили, що всі господарства учасників бойових дій будуть ними забезпечені.
— Не безоплатно, звичайно, — зазначає Олексій Іванович, — але транспорт для вивезення надають. Ось чому важливо, аби громада мала свій спеціалізований лісогосподарський підрозділ й могла з урахуванням конкретної ситуації виділяти мешканцям сіл дрова й безкоштовно (є ж санітарні рубки). І соціальні заклади забезпечували б — у нас же газу нема. Тим часом лісівники через прокуратуру хочуть забрати наші землі сільськогосподарського призначення, які тривалий час не оброблялися й уже мають лісовий покрив. Думаю, що ми все-таки виграємо суди й доведемо, що це землі громади. Правда, будемо змушені наймати адвоката, оскільки наш юрист теж мобілізований. У час війни це непросто.
«Ми — волонтери не за статусом, а за переконанням, що бійцям дуже потрібна наша допомога»
Прилісненська громада, майже триста чоловіків якої мобілізовані й нині багато з них перебуває на передовій, звичайно ж, долучилася до волонтерства. Як довелося почути від людей, зокрема вчительки місцевої школи Ірини Скорик, вони — волонтери не за статусом, бо й офіційно не зареєстровані, а за переконанням, що бійцям дуже потрібна їхня допомога. Група склалася спонтанно, як казали жінки, з якими зустрілася. Почалося з того, що вранці 24 лютого побачили в селі військових (у Прилісному, як з’ясується, дислокувалася з перших днів війни 10-та штурмова Коломийська бригада). Зателефонували одна одній: «Може, їм щось потрібне?». Понесли солдатам поїсти… Це були хлопці, які, як розповідали, о 6-й вечора прийшли з роботи, а о 9-й уже були у військкоматі. Їх місцеві жительки одягали, за потреби лікували.
Саме із допомоги військовим (вони, до речі, згодом покинули село, але прилісненці й досі спілкуються з ними, бо пережили разом перший стрес воєнного часу) почалися всі добрі справи.
— У волонтерській діяльності, — розповідає Ірина Скорик, — задіяні жителі усіх сіл Прилісненської громади. Загалом зібрано мільйон гривень, і ця сума не є фіксованою, оскільки кошти надходять постійно. За зібрані гроші було куплено вісім автомобілів для ЗСУ, 5 мотоциклів, генератори, акумулятори. А ще — 5 тепловізорів, 12 бронежилетів, військове спорядження. Крім цього, було організовано збір продуктів харчування для цивільного населення, яке опинилося на окупованих територіях, та для армії. Гуртом ми виготовили п’ять тисяч банок тушонок та каші з м’ясом (люди жертвували для цього свиней та овець). Суттєву допомогу надавали підприємці, зокрема автомобілями, які були відправлені нашим захисникам на фронт. Власними силами виготовляли плити для бронежилетів. Тішить, що допомога надходить і від односельчан навіть із-за кордону. Наприклад, з Італії ми одержали бронежилети, каски, медикаменти.
…Шалаш, який у селі свого часу поставили для проведення весіль, відзначення інших урочистих подій, став приміщенням волонтерського центру. Тут збиралися жінки й готували — варили, пекли — провізію на фронт. Чи видихнулися більш як за чотири місяці?
З цього приводу відповідь одна:
— У грошовому вимірі — може, й так. Але не в готовності допомагати нашим захисникам. Принаймні ми спілкуємося з тими, хто не втратив цього бажання.
Читайте також: «І заради своєї мами передплачую «Волинь», вона є давньою вашою шанувальницею».
