Герой України Андрій Круглов: «Для мене герой – моя дружина»

Підполковник Андрій Круглов (на фото) командує окремим зенітним ракетним дивізіоном зенітних ракетних комплексів «Бук-М1», який здатен вражати цілі на висотах від 15 метрів до понад двох десятків кілометрів та на відстані більше 30 кілометрів. Комплекси мобільні — ​спроможні виконати стрімкий марш на сотні кілометрів. Дивізіон — ​потужний підрозділ із багатьма бойовими машинами.

Однак вступити у бій та перемогти може навіть екіпаж однієї самохідної вогневої установки у складі чотирьох досвідчених зенітників. Командувати таким підрозділом — ​це справжнє військове мистецтво. Андрій Круглов зі своїм дивізіоном уже досяг у цьому найвищого рівня. Результативність підрозділу увійде в історію сучасних війн за панування в повітряному просторі… Тож слово — ​нашому герою

«Перші три рази я власноруч натискав кнопку «пуск» на «Бук-М1»

– 23 лютого ми отримали попередження про очікувану активність росіян із білоруського напрямку в ніч на 24 лютого. Відтак вже о третій ночі я прийняв рішення вивести батарею на стартові позиції, ми перейшли у готовність номер один… — ​розповідає підполковник Андрій КРУГЛОВ. — ​Російські літаки в цей час постійно наближались до нашого кордону і розверталися. Найбільш нахабні рухалися буквально по лінії кордону. Згодом перший літак зайшов на декілька кілометрів у наш повітряний простір, швидко розвернувся і пішов назад. Ще за деякий час отримали інформацію про ракетні удари по наших аеродромах.

 

Ми посилили кругову оборону, аби захистити дивізіон від розвідувально-диверсійних груп росіян. Ворог застосував потужні засоби постановки радіоелектронних перешкод. Також отримали інформацію, що колони ворожої військової техніки рухаються в нашому напрямку, і невдовзі ми ризикуємо опинитися в оточенні. Підкреслю: зенітний ракетний дивізіон ЗРК «Бук М1» — ​це великий військовий колектив та багато одиниць бойової техніки. На той момент у нас в підрозділі були й військовослужбовці строкової служби, і військовослужбовці-жінки. Ми, ракетники, ведемо протиповітряні бої. Однак тоді всі були готові вступити в бій на землі.

Невдовзі ми вже на власні очі бачили окупантів. Вести протиповітряний бій на цій позиції було неможливо. Необхідно було відходити в безпечний район, ближче до Києва. Я сформував дві колони техніки: автомобільну та гусеничну. Проклав для них два маршрути руху з урахуванням їхньої прохідності. Гусеничні машини йшли лісом, колісні — ​дорогами. Першими вирушали найважливіші бойові машини. Я залишав наші позиції останнім.

Вже зранку 25 лютого здійснили перший бойовий пуск. Це був гвинтокрил росіян. Летів дуже низько. Я його знищив зі своєї машини.

Ми успішно виконали марш і зайняли нові позиції поблизу Бородянки. Зв’язався з командиром полку. Він розповів мені про радіоперехоплення розмов російських окупантів, які цілеспрямовано полювали на наш дивізіон: «Етіх шепетовських мажоров нада заваліть». Російські льотчики вже знали, де ми є. Довелося знову терміново змінювати позицію. Ми виконали марш у напрямку Макарова. Вже зранку 25 лютого здійснили перший бойовий пуск. Це був гвинтокрил росіян. Летів дуже низько. Я його знищив зі своєї машини. Відразу після цього — ​швидка зміна позиції, аби не бути виявленим окупантами.

Загарбники наближалися. Дивізіон знову виконав марш для зміни позиції. Я отримав наказ частину підрозділу відправити в безпечний район, а з іншою прямувати в бік Києва та зайняти вигідні позиції для захисту столиці від ударів з повітря. На той час Макарів уже був окупований, автодорога Київ–Житомир у цьому районі перебувала під вогневим контролем окупантів. Ми знали це, але також знали, що мусимо боронити столицю. Тож виконали наказ. Знайшли дорогу в обхід Макарова — ​і зробили це на максимально можливій швидкості. Вийшли на околиці Києва в районі Білогородки. Тут я зробив два результативні бойові пуски й знищив дві цілі — ​літак і гвинтокрил росіян. Це були перші три пуски, які я виконав особисто, власноруч натискав кнопку. Мав продемонструвати приклад офіцерам дивізіону. Далі пуски ракет виконували вже всі, хто мав робити це за своїми обов’язками. Зенітний ракетний комплекс «Бук-М1» — ​зброя колективна. Тож усі цілі, вважаю, знищував наш підрозділ.

«Із 45 бойових пусків збили 41 повітряну ціль»

Наступний район виконання бойових завдань дивізіону — ​поблизу Гостомеля і Ворзеля. Тут ми чекали на російські транспортні літаки з десантом. Загарбники не змогли створити умов для повітряно-десантної операції через опір наших сухопутних підрозділів. Стало зрозуміло, що десант не прилетить, тож ми повернулися в район Білогородки, де роботи для нас було достатньо. Тут ми знову знищили повітряну ціль. Але й самі були виявлені засобами розвідки рашистів, їхня артилерія дуже швидко почала «працювати» по нас, тож змінювали позицію вже під вогнем. Загалом під час протиповітряних боїв ми постійно переміщувались, рухались, змінили десятки позицій навколо столиці. І постійно збивали літаки та гвинтокрили росіян. Після тридцяти знищених цілей підрахунок та облік став звичайною рутиною. На цей час мій підрозділ виконав 45 бойових пусків та знищив 41 повітряну ціль. Вони вже не будуть нести смерть і страждання українцям…

Одного дня ми вечеряли поблизу щойно обладнаної позиції під Києвом, коли на мене засобами зв’язку вийшов один мій побратим. Запитав, як це — ​бути героєм? Ну я цьому ніякого значення не надав, пожартували, побалакали та й усе. Відразу зв’язуються зі мною інші друзі, колеги, бойові товариші. І всі вітають. Тільки після цього побачив відео зі зверненням Президента України та дізнався, що мені присвоєно звання Героя України. Відразу всім сказав і зараз повторюю: це не лише моя заслуга, це бойова робота всього нашого підрозділу.

«Я захищав Київщину, а Катерина з дітьми залишалася в окупованому Маріуполі…»

Щодня я доповідав командиру полку про ситуацію. Відповідав на його запитання про бойову роботу, знищені цілі, життя і здоров’я особового складу, справність техніки. І наприкінці він завжди розпитував про родину. І відповіді на це я не мав. У той час, як ми збивали загарбників у небі над Київщиною, моя родина перебувала в оточеному Маріуполі. Дружина Катерина і двоє дітей сиділи в підвалі, а наш будинок, як і весь Маріуполь, планомірно знищували рашисти. Різні добрі люди намагалися допомогти витягти їх звідти. Якимось дивом дружина й діти вибралися з міста. Пішки, з дитиною на руках, попутним автомобілем ​вона з малими добралася до Бердянська. Там були люди, які взялися допомагати їм потрапити на підконтрольну Україні територію. Довезли їх до блокпоста окупантів…

Усі плани змінила одна подія: Збройні сили України успішно знищили великий десантний корабель рашистів у порту Бердянська. Росіяни у відповідь заборонили пропуск біженців, гуманітарних та евакуаційних колон. Автобус, який вивозив людей у Запоріжжя, стояв за півтора кілометра від блокпоста і вже точно не під’їхав би ближче через заборону. Тоді дружина прийняла важке рішення — ​бігти через блокпост і таки дістатись евакуаційного транспорту. Зі сльозами на очах, з усіх сил вона бігла з дітьми і таки змогла виїхати з окупованої території. Я вдячний усім, хто, ризикуючи своїм життям, рятував мою родину. Також дякую нашому місцевому депутату Андрію Гордійчуку, який узяв на себе розміщення родини та розв’язання різноманітних проблем. Моя дружина — ​мій герой, герой нашої родини.

Владислав НАЗАРКЕВИЧ, кореспондент АрміяInform.

Читайте також на volyn.com.ua: «Брат відомого українського дипломата зберіг життя усіх своїх хлопців на фронті, але загинув сам (Фото, відео)​».

Читайте також: «Російські ракети вбили двох молодих вінничанок, які працювали у центрі «Нейромед» (Фото)