Про Любов і Війну: Шепотів доньчине ім’я…

Ліля хотіла стати медичкою. Спершу вивчиться на медсестру, а потім, може, до університету вступить. Закінчила училище. Працювала в місцевій лікарні. Пацієнти знали: у цієї медсестрички легка рука і золоте серце…

…Катерина гордилася донькою. Здавалося, важкі часи залишилися в минулому. Вона сама виховувала Лілю. Маленька народилася недоношеною, кволенькою. Чоловік дорікнув:

— З ким я одружився?! Навіть дитини нормальної не змогла на світ привести. І взагалі… я мріяв про сина. А ти…

— Кого Бог послав…

Володимир усе розумів, просто змиритися не міг. У його старшого брата двоє хлопців. Красені, козаки. А в нього — ​мініатюрне дівча.

— Як назвемо доню? — ​запитувала Катерина.

— Як хочеш, так і називай.

Дала ім’я Ліля. Лілія. Квіточка…

У маленької була неймовірна жага до життя: мала гарний апетит, швидко набирала вагу. І не вередувала. Але Володимира це не тішило. Ба більше, він зрозумів, що не кохає дружину. Хоча… Якби не Ельвіра, то, може, все складалося б по-іншому.

Ельвіра — ​власниця невеличкої кав’ярні на розі їхньої вулиці. Кафешка так і називалася — «На куті». Володимир, бувало, заходив туди на каву. Часом із братом. Брат на чужих жінок очима не стріляв. А от Володимир був щедрий на компліменти. Ельвірі подобалась увага цього вродливого молодого чоловіка. Бачила обручку на безіменному пальці його правої руки. Але її це не бентежило. Колись Ельвіру також зрадили. Збиралася з нареченим до вінця, а він… зустрів доньку місцевого посадовця і бажання заможно жити переважило кохання. Яке приниження відчула тоді!..

Ельвіра вирішила довести всьому світу, що також може бути успішною. А от щасливою… Вимірювала щастя денною виручкою в кав’ярні.

Цей клієнт… Він їй подобався. У день свого народження пригостила його безкоштовною кавою. Подякував, торкнувся її руки. Їх обох наче струмом пронизало. Володимир скаржився Ельвірі, що нічого не відчуває до своєї новонародженої доньки. І до дружини також.

— Чому ж мучиш себе? — ​запитувала звабниця.

Розумів натяк. Піти від Катерини? Чом би й ні? Малій платитиме аліменти. А жити буде з бажаною жінкою. Вдома його дратувало все. Особливо — ​коли Катерина розмовляла з донькою.

— Що ти там жебониш? — ​запитував невдоволено. — ​Можна подумати, воно щось розуміє.

— Не воно, а вона.

…Володимир збирав свої речі. Катерина чоловіка не зупиняла. Тесть совістив зятя:

— Будь чоловіком! У тебе дитина маленька.

Та Володимира це не спинило… Він не цікавився донькою. А дівчатко росло гарненьким, розумним. Тішило Катерину успіхами в школі.

Ліля ще змалечку «лікувала» ляльок, ведмедиків, маму… Це була її улюблена гра. Згодом вона переросла в бажання вивчитися на медичку.

…У лікарні Ліля зустріла своє кохання. Славко навідував бабусю, а та розхвалювала молоденьку медсестру, називала її ангелом. І коли хлопець побачив цього «ангела», тенькнуло в душі.

…Славко з Лілею зустрічалися. Його бабуся квапила з одруженням, аби внук не упустив свого ангела. Але молоді не поспішали, зокрема Ліля. Вона любила жовтий колір і осінь. Казала, що найкращий час для весілля — ​осінній. Він щедрий на щастя, й тоді дуже гарно. Хіба він міг перечити коханій?!

Розуміла: на війні тяжко і страшно. Але там потрібні медсестри. І вона зможе…

…Почалася війна. Славко збирався на фронт. Ліля хвилювалася за нього. Вона й сама подумувала про те, що могла б допомагати пораненим.

Проводжали хлопця на війну двома сім’ями — ​його та Лілиною. Обіцяв повернутися живим і неушкодженим.

Тендітна Ліля подумки «приміряла» на себе військові будні. Розуміла: на війні тяжко і страшно. Але там потрібні медсестри. І вона зможе…

Коли Катерина почула про доньчине рішення — ​закам’яніла.

— Ти ж одна в мене, — ​прошепотіла ледь чутно. — ​Там смерть на кожному кроці.

— А хіба в лікарні смертей нема?

— Там у міцних чоловіків, буває, нерви ледве витримують. Я бачила по телевізору й читала різні історії…

— Мамо, ми, жінки, дуже сильні. Хіба тобі було легко самій мене виховувати?

— Ну чому ж самій? Бабуся з дідусем допомагали. І це зовсім інше.

— Часом душа болить гірше, ніж тіло. І лікувати її важче.

Катерина розуміла, про що мовить донька.

…Незвично було бачити Лілю у військовому строї.

— Косу сховай, — ​радила мати. — «Дульку» зроби… А Славко знає, що ти..?

— Знає. Пробував відмовити. Все буде гаразд. Обіцяю…

Катерина не вірила в прикмети. А тепер повірила. Прочитала, що тим, кого любиш, за кого хвилюєшся, треба надсилати уявні букети. Начебто вони є оберегом. Вона складала теплі букети з сонячного проміння, вплітала в них соняшники, нагідки, космею, кореопсис, який Ліля називала жовтими ромашками, і надсилала їй. А ще хрестила вечори й ранки, дні і ночі, просила Господа, аби беріг її дитину, Славка і всіх, хто захищає свою землю від московитів…

…Цей поранений шепотів її ім’я. Та це ж… батько. Лілин батько. Раніше, коли бачив її, ігнорував. А тепер…

— Лілю, ти… — ​мовив пересохлими губами. — ​Добряче мене зачепило?

— Тримайтеся. Будете жити. Кров треба спинити.

Він ще хотів щось сказати, але здушило в горлі. І не тільки від болю…

Ольга ЧОРНА.

Читайте також на volyn.com.ua: ««Схопилася мертвою хваткою за труну сина»: Берестечко попрощалося з ще одним захисником України (Фото)​».