У будинок ведучого «Єдиних новин» у Бучі влучив снаряд рашистів

«Допомагає, коли іншим допомагаєш»

– Вадиме, які ваші відчуття зараз, на п’ятому місяці війни? – запитала ведучого журналістка видання fakty.ua.

– Я намагаюся адаптуватися до нових обставин, до нової реальності, життя без сім’ї, роботи в марафоні… Немає перемикача на нове життя в умовах повномасштабної війни. Є речі, які постійно будуть нагадувати про життя до 24 лютого. Я вчуся жити в цьому новому світі. Можу сказати, що дуже допомагає, коли ти іншим допомагаєш: перерахуєш гроші у фонд чи підтримуєш усіма можливими способами своїх знайомих, які потрапили в біду. Це не дає тобі збитися з правильного напрямку.

– Але, попри все ще страшну загрозу, люди все одно повертаються додому, до столиці зокрема. На вашу думку, що ними рухає? Надія?

– Не думаю, що це надія. Боюся, що людьми рухає певна безвихідь, тому що ті, хто мають можливість залишатися, вони залишаються за кордоном. Там безпечніше. Це правда. Повертаються ті люди, у яких подушка міцності вже не така потужна, а вдома ніби легше. Повертаються вимушено, а не тому, що вірять, що вже все відступило.

– Розкажіть про свій ранок 24 лютого.

Повертаються ті люди, у яких подушка міцності вже не така потужна, а вдома ніби легше. Повертаються вимушено, а не тому, що вірять, що вже все відступило.

– До Гостомельського аеропорту від нашого дому кілька кілометрів. Я одразу почув вибухи. Ми з дружиною збудили дітей і зібрали речі. Донька Марта (10 років) та син Орест (8 років) поводили себе дуже по-діловому. Не було ніякої паніки. Діти в курсі, що війна. Готової тривожної валізки у нас не було. Був лише запас бензину в каністрах і повний бак, слава Богу… Вони одразу поїхали до мого батька у Коломию, а я — ​на роботу. І з того часу не мав змоги повертатися додому, поки не визволили Київщину. Однак у нашому родинному будинку, у Бучі, залишився тесть. Він сам з Херсона, і 25 лютого мав намір повернутися. Але у цей день із Бучі вже не можна було виїхати, і він залишився в окупації. Лише 11 березня зміг вибратися.

– У ваш дім у Бучі влучив снаряд. Наскільки все пошкоджено?

– Зараз до нашого приватного будинку повернувся тесть і там живе, тому що виїхати в Херсон можливості немає. Нас не пограбували. Наш дім був трохи далі від тих місць, де стояли росіяни, тому вони по цьому закутку не дуже лазили. Ми вже відновили газопостачання та світло. У будинку пошкоджена лише одна стіна у спальні, куди влучив снаряд. Але нам пощастило, що він не спалахнув. У мене є знайома Лариса, яка закрила дірку у стіні. Ми навіть вже заклеїли її шпалерами.

 – На тривалий час (навіть зараз під час ефірів) ваш офіс став вашою домівкою. Як вирішували побутові моменти?

– У чому я поїхав 24-го на роботу, в тому й залишився. У нас на каналі зібралося трохи таких, як я, хто займався ефіром ці перші дні. Тому ми організовано закупили зубні щітки, пасти, білизну. Слава Богу, в офісі є великий гардероб. Я щось підібрав для себе. Були й речі, в яких я міг «розсікати» каналом, — ​не обов’язково ж бути в костюмах і краватках постійно. У мене була проблема із взуттям — ​волонтери привезли…

Втішаю себе думкою, що це свого роду машина часу

– Що емоційно вас рятує всі ці місяці?

– Робота. Крім цього, я стараюся переключатися на якісь речі, які зовсім не пов’язані з нинішньою реальністю. Наприклад, повернувся до гри на піаніно. Моя вчителька знайшла синтезатор, і він тепер у мене стоїть на роботі… Це один елемент. Інший — ​я нарешті повертаюся до читання. Три місяці не міг нічого ні читати, ні дивитися, ні музику слухати. А останній місяць, щоб перезавантажити голову, я «поринув» у Шекспіра.

– Ви втрачаєте можливості спостерігати за тим, як ростуть ваші діти… Як справляєтеся з цим (нині дружина та діти Вадима Карп’яка перебрались у Британію. — ​Ред.)?

– Я розумію, що питання безпеки моїх дітей зараз важливіше, тому ми йдемо на цю жертву. Мені так простіше навіть працювати. Я не хвилююся за їхню безпеку щохвилини. А також втішаю себе думкою, що це свого роду машина часу для мене — ​побачити згодом, як діти підросли, зустріти їх вже іншими.

– Що з вами трапилося світлого і доброго за час війни?

– Це було тоді, коли я зрозумів, що дім стоїть. Найсвітліший момент. Розуміння того, що мені просто пощастило. Нічого серйозного, крім дірки у стіні, там немає… У звичайний мирний час те, що стоїть хата, — ​це нормально, а у війну — ​це чудо.

– І головне питання до вас як політичного журналіста: коли закінчиться війна?

– Поки росія буде існувати як імперський проєкт, з усіма цими федеральними округами, війна не закінчиться. Вона може призупинитися на якийсь час. Але це кровопролиття триває вже століттями з різними варіантами затишшя — ​ще з XVII сторіччя. Полтавська битва, повстання, визвольні змагання початку XX століття, УПА — ​теж частина українсько-російської війни. А от коли припиняться гарячі бойові дії, ніхто не знає. У росіян є запасний варіант — ​просто відкотитися на свої кордони. А для нас єдиний вихід — ​перемагати. Це своєю чергою залежить від величезної кількості факторів, які постійно змінюються. Це може тривати два місяці, а може, ще два роки. Тому я не буду називати жодних термінів. Треба готуватися до того, що це надовго. Так буде простіше, ніж тішити себе ілюзіями.

Таїсія БАХАРЄВА, fakty.ua.

Читайте також на volyn.com.ua: ««Схопилася мертвою хваткою за труну сина»: Берестечко попрощалося з ще одним захисником України (Фото)».