Кобзар, який побачив пів світу, боронить Україну і… пише вірші

Він не приховував, що з місць активних бойових дій, де військові вже й не рахують контузій, сюди потрапив як на курорт:

— Прогулятися у вашому парку, побачити усміхнених людей, які водночас намагаються допомогти, чим можуть, своїй країні — ​одне тільки це вже лікує. Дуже вдячний лучанам за доброту, за тепло. Це нас відрізняє від тих же кацапів, від усього іншого світу.

Зараз почуваюся добре, ваші лікарі детально обстежили, надали допомогу. У ставленні до пацієнтів і в якості надання медичних послуг вони — ​великі молодці. Я дуже схвильований і вдячний за те, як мене прийняли у вас. Тут — ​хороші люди з великою душею.

Після того, як чотири місяці з побратимами буквально жив у полях, лісах, виконуючи бойові завдання, недоїдав, недосипав, тут наче у раю побував. У доброму сенсі, лаявся з лікарями, щоб уже виписували мене, бо відчуваю себе здоровим, та й хлопці у підрозділі вже зачекалися.

Така пора настала, що мусимо захищати свою землю, не втрачаючи при цьому людських якостей.

Віктор іронічно додав, що він «хоч і маленький, але командир». Не прагнув цього призначення, але на той час мав більше військового досвіду (строкова служба, участь в АТО 2014 року. — ​Авт.), ніж його молодші побратими. Хоча вони — ​справжні патріоти й відчайдушні воїни. Чоловік їх оберігає, як власних синів, які, до слова, чекають батька вдома.

Тому він невимовно зрадів, коли під час цієї реабілітації вдалося з’їздити на рідну Житомирщину, аби побачитися з ними та, звісно ж, з батьками, з усією родиною.

Народився і виріс Кобзар у невеличкому селі Піщанка, вчився в тамтешній школі. Мама — ​доярка, тато — ​будівельник. На той час вони не мали змоги забезпечити синові вищу освіту. Тож він спершу відслужив в армії, а потім вирішив стати далекобійником, бо вже мав певний водійський стаж.

— Де я тільки не бував… Хіба що в Америці й Австралії, а так — ​на різних континентах. До слова, завжди працював на українську фірму і не шукав так званого кращого життя за кордоном. Бо у Польщі добре полякові, у Німеччині — ​німцеві, а нам своє «добре» потрібно вдома будувати — ​в Україні. У цьому плані для мене взірцем є мій тато. Так я і своїх синів зараз виховую: щирими, чесними, сміливими. Кажу їм, що людяність і доброта визначають нашу особистість, відрізняючи нас від звіра. Хоча така пора настала, що мусимо захищати свою землю, не втрачаючи при цьому людських якостей, — ​зізнався мій співрозмовник.

До слова, познайомилася з ним у сквері поблизу пам’ятника Костю Шишку, під час благодійного музичного марафону від волонтерського центру «Ангар». Того вечора Віктор не лише подарував квіти учасницям співочого квартету Aqua з Рожища, а й прочитав свій вірш про мир та війну. Глядачі тепло віддячили йому оплесками…

Вже на другій зустрічі, коли ми записували цю розмову, він не приховував, що у школі йому запали в душу вірші Тараса Шевченка (Чи не тому позивний — Кобзар). Трохи й сам пробував римувати, але нікому це не показував. Нині найбільше пише про війну, де людське життя висить на волосині щохвилини, про побачене й пережите, а ще — ​про кохання… Іноді й гуморески на політичні й побутові теми.

— Героїзм і переляк на війні — ​звична справа. Як серед солдатів, так і серед офіцерів. Хтось «відмазується» від армії, хтось іде туди заради грошей, хтось тікає за кордон… Але я нікого не засуджую… Впевнений у нашій перемозі, правильності наших дій. Ми все-таки виграємо цю війну, бо ми — ​на своїй землі. Нам сам Бог допомагає! — ​констатував Віктор Тищенко.

Світлана ЗОЗУЛЯ

ВІРШІ ВІКТОРА ТИЩЕНКА:

                      ***

Яке це щастя – бачить лиця

людей, близьких, яким не байдуже за тебе.

Та важко витримати почуття провини

За їх безсонні ночі й погляди в тривожне небо.

І,  як не прикро, ми не можемо по-іншому вчинити,

Бо саме зараз дуже треба землю нашу боронити.

Синок рідненький, любі мама й тато,

Кохані тітоньки й сестрички,

Ми повернемося, і буде, буде мирне небо.

Ми мусимо страшного ката зупинити.

Ціна страшна – людські життя на ставці,

Але ще гірше буде, якщо знищать нашу націю.

                      ***

Сьогодні знову нудота до горла,

Знову болить душа…

Упав побратим, осколками побитий,

А він завжди перший хапав «калаша».

Йому лишень дев’ятнадцять,

а на лице – дорослий мужик.

Він – права рука, прикривав мені спину.

Я довіряю йому – я звик.

Він пише зі шпиталю: «Пробач, Кобзарю,

Я не довго. Підлатають, і – в бій».

Ти – кращий боєць, побратиме Лисе,

І в нас  багато ще спільних мрій.

Є спільна мрія - про вільну вкраїну,

про щастя усіх діток.

Ти видужай, брате,  і - в гості до мене.

 А далі все буде ОК!

Читайте також: «У будинок ведучого «Єдиних новин» у Бучі влучив снаряд рашистів».