Командир тихо сказав у слухавку бабусі ковельського Героя: «Вибачте, не вберегли»

Волинянин проходив строкову службу в одному з підрозділів Нацгвардії України в Запоріжжі. На Великдень мав звільнитися в запас і приїхати, як обіцяв, додому.

«Так добре йому було в Запоріжжі. Завжди телефонував, ніколи не скаржився. Казав: «Ще 100 днів — ​і повернуся додому». Удень 24 лютого подзвонив, заспокоїв: мовляв, бабусю, яка війна? Полякають трошки і перестануть… Я передзвоню…» — ​як зараз пам’ятає кожне слово останньої розмови з онуком пані Мирослава.

Жінка так і не дочекалася дзвінка від найріднішого на світі. Через кілька днів його командир тихо сказав у слухавку: «Вибачте, не вберегли…»

26 лютого війна забрала життя двадцятирічного воїна. Олексій поліг у бою з російськими окупантами поблизу міста Токмак Запорізької області.

Мирослава Іванівна пригадує, коли проводжала внука на потяг, серце кам’яніло від тривоги, ніби підказувало, що більше не побачить свого Олексійка…

Указом Президента України за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Олексія Дейнеку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Державну нагороду Героя побратими Олексія вручили його бабусі Мирославі Іванівні, яка сама виховувала хлопця, замінивши йому маму.

Вона й називала Олексія синочком, адже після розлучення батьків хлопця піклувалася про нього сама.

Онук ріс запальним, але дуже добрим. Рано подорослішав. Він був сенсом життя для бабусі. Разом будували плани на майбутнє, хотіли відремонтувати будинок, подвір’я. Хлопець збирався поїхати на заробітки.

Після закінчення 9-го класу пішов навчатися в училище. Згодом отримав водійське посвідчення і працював на автосервісі. Одержавши повістку, не вагаючись, вирішив іти. Бабуся підтримала…

Коли ж в Україні почалося повномасштабне вторгнення росії, на душі пані Мирослави було неспокійно, наче відчувала біду. Але сподівалася, що таких молодих строковиків у саме пекло війни не посилатимуть.

Востаннє вона бачила внука торік у листопаді. Тоді у неї був ювілей — ​70-ліття. Олексій не міг не привітати любу бабусю і приїхав додому на 10 днів. Мирослава Іванівна пригадує, коли проводжала його на потяг, серце кам’яніло від тривоги, ніби підказувало, що більше не побачить свого Олексійка…

За матеріалами «12 каналу» та пресслужби військової частини 1141 Національної гвардії України м. Луцьк.

Тетяна МЕЛЬНИК

У боях за Україну полягли мужні сини Волині

Валентин ВАВРИШ – боєць із села Олеськ на Любомльщині;

Сергій ТОКАР – військовослужбовець-розвідник із села Лобна на Любешівщині;

Віктор САВЧУК – військовослужбовець із селища Ратне, якого похоронили у Камені-Каширському, оскільки тут живе його тітка (мати померла, як він був малим, а батька не стало декілька літ тому);

Вадим МАРУШКО – боєць із села Смолигів Луцького району (добровольцем пішов на захист України, був поранений, після реабілітації повернувся знову до побратимів, а трагічна смерть застала вдома під час ротації);

Сергій АРТЮХОВ – боєць із міста Нововолинська.

Читайте також:  «В Україні виявили 1500 ймовірних зрадників: хто вони».