Смерть гуляє у будь-яку погоду...
«Посмажимо зефір, якщо бомба не вб'є», – восьмирічна волинянка у маршрутці
Під час війни про смерть почали говорити навіть діти...
Дощик. Дуже люблю, як небо плаче. Восени, коли вже картоплю вибрали, перебрали і занесли до льоху, я часто дивилася через шибку, як «кипить» вода в калюжах від рясної зливи й слухала, як моя бабуся розказує про смерть. Чомусь похмура погода завжди наштовхувала її на такі роздуми. Мені було важко це чути, бо дуже боялася старіти, тому намагалася всіляко відволікти її від сумних думок. Часто перебивала: мовляв, гроза точно нам подвір’я затопить чи квітник пошкодить. Спрацьовувало: із тем про вічне вона переходила на більш земні… А нині я вже й не намагаюся уникнути таких розмов. Гул сирен, вибухи, жертви… Почалася війна — й про біду стали говорити не тільки літні люди, а й діти
Маршрутка. Дощ, люди з парасолями. Як завжди дивлюсь на «киплячі» калюжі крізь мокрі вікна й мимоволі слухаю розмову двох дівчаток. На вигляд років восьми. Одну з них, як розчула, звали Даринка. Здається, школярки їхали з якогось тренування.
Під час війни смерть перетворилася на нахабу, яку ніяк не можна спровадити зі своєї голови.
«Тато казав, що на вихідних купатися поїдемо…» – ділиться планами одна з них.
«А в нас садок великий, зефір там будемо смажити. Якщо бомба нас не вб’є…» – каже інша.
Читайте також: «Герої не вмирають? Але він же не дихає...»
У той момент смерть уперше здалася мені не тільки страшною, а й огидною. Під час війни вона перетворилася на нахабу, яку ніяк не можна спровадити зі своєї голови. Коли гудуть сирени, ця стара з косою розгулює вулицями, про неї безперестанку розповідають журналісти. А коли привозять загиблих Героїв у місто чи село, від болю й скорботи стискається весь світ… Тоді мені навіть здалося, що ця безжальна пані вирішила проїхатися у маршрутці, всілася біля мене й чекає, поки відчую цілковите спустошення.
Ось і моя зупинка. Вийшла і помітила, що з неба більше не крапає.
Смерть відійшла на відстань витягнутої руки. Вона не відчепилася. І навряд чи невдовзі вгамується. На жаль, у нас немає вибору, мусимо жити із нею за спиною і бути готовими, що підійде ближче, бо навіть дощик її тепер не лякає…
